Тринадцята казка - Діана Сеттерфілд

Ніч обіцяла бути довгою.

Немовля

Тендітне тіло міс Вінтер вгадувалося в ліжку хіба що з того, як ледь помітно здіймалася й опускалася ковдра. Міс Вінтер дихала потихеньку й обережно, наче боялася, що хтось застукає її зненацька за цим заняттям. Світло лампи чітко окреслювало обриси її голови: вихоплювало з темряви бліді вилиці й висвітлювало білу лінію брів, а очі ніби ховало в глибоких і темних колодязях.

На бильці мого крісла лежала сріблясто-золотиста шаль. Я накинула її на абажур, намагаючись пом’якшити світло, щоб воно не било так немилосердно в очі міс Вінтер.

Я тихо сиділа, тихо пильнувала, а коли вона заговорила, то я ледь почула її шепіт.

— Хочете знати правду? Зараз, постривайте…

Слова, злетівши з її вуст, повисли у повітрі; потім, наче трохи повагавшись, знайшли нарешті потрібний напрямок і вирушили в дорогу.

* * *

Я не була доброю до Амброса. Хоча могла б. А за інших обставин — неодмінно була б. І мені б не довелося силувати себе: він був високий, дужий, з кучмою волосся, що золотилося на сонці. Я знала, що подобаюсь йому, і він теж був мені небайдужий. Але я прогнала симпатію до хлопця зі свого серця. Бо моє серце належало Еммеліні.

— Ти вважаєш, що я тебе не вартий?

Я вдала, що не почула, але він був настирливий.

— Якщо не вартий, то так і скажи!

— Ти читати не вмієш, — відказала я.

Амброс тріумфально посміхнувся. Узяв олівець із підвіконня в кухні й поволі почав виводити каракулі на клаптику паперу. Це зайняло в нього чимало часу. Літери вийшли кривими. Але напис був досить чітким: Амброс.

Закінчивши писати, він гордо подав папірець мені.

Але його героїчні зусилля пропали надаремне: я вихопила в нього папірець, зіжмакала в кульку й кинула на підлогу.

Амброс більше не приходив до кухні попити чаю в обідню перерву. Тож довелося мені пити чай на самоті, сидячи у кріслі Хазяйки, прислухаючись до його кроків та до звуку його лопати. Мені було нудно без нього — і без цигарок. Коли ж він приносив м’ясо, то, увійшовши в дім, просто передавав мені мішок — без слів, відвернувши очі, з кам’яним обличчям. Він здався. Надія покинула його.

Згодом, прибираючи в кухні, я випадково знайшла отой клаптик паперу, на якому він написав своє ім’я. Мені стало соромно за себе, і, щоб не бачити цієї паперової кульки, я вкинула її до його єгерської торби, що висіла за дверима в кухні.

Коли я здогадалася, що Еммеліна вагітна? Кілька місяців по тому, як хлопець перестав заходити до мене на чай. Я побачила це раніше, ніж вона: Еммеліна була не з тих, хто помічає зміни у своєму тілі, не кажучи вже про усвідомлення їхніх наслідків.

Я стала обережно розпитувати її про Амброса, та вона ніяк не могла второпати, про що йдеться, і щиро дивувалася, чому я злюся.

— Коли він прийшов до мене, то був такий сумний!.. Ти повелася з ним нечемно, — сказала нарешті Еммеліна. Її лагідний голос був сповнений співчуття до Амброса і м’якого докору до мене.

Оце і все, що я спромоглася з неї витягнути.

Я вирішила ошелешити її новиною.

— Ти що, не розумієш, що в тебе буде дитина?

Легке здивування на мить з’явилося на її флегматичному обличчі — і швидко зникло. Здавалося, ніщо не могло потурбувати її смиренної безтурботності.

Я звільнила Амброса. Заплатила наперед за тиждень і сказала, щоб він більше не приходив. Говорячи з ним, я відвертала очі. Жодних пояснень не дала. Та він ні про що й не питав.

— Тобі краще піти звідси якомога швидше, — сказала я йому.

Але він не міг просто так узяти — і піти. Спочатку Амброс закінчив перервану мною висадку рядка. Потім ретельно вичистив реманент — як і вчив його Джон — і склав усе в сараї, залишивши після себе чистоту й порядок. Потім прийшов до кухні й постукав у двері.

— А як ти збираєшся добувати м’ясо? Ти хоч знаєш, як правильно забивати курча?

Я заперечливо похитала головою.

— Ходімо, покажу.

Амброс кивнув на курник, і я пішла слідком за ним.

— Треба робити все швидко, не марнуючи часу, — навчав він мене. — Швидко і вправно. Не задумуючись.

Швидко вхопивши одну з червоноперих курей, що походжали біля нас, він міцно стис її в руках. Потім зімітував рух, наче скручував їй шию.

— Ось бачиш, як треба?

Я кивнула.

— Тоді давай.

Амброс випустив курку; злякано заквоктавши, вона незграбно зістрибнула на землю і враз розчинилася серед собі подібних.

— Просто зараз?

— А що ти збираєшся сьогодні їсти на вечерю?

Кури дзьобали зерно, на їхніх спинах виблискувало сонце. Я простягла була руки, щоб схопити одну з них, але курка перелякано відскочила і втекла. Друга так само вислизнула з моїх рук. Однак із третьої незграбної спроби я таки спіймала одну курку. Вона переполохано заквоктала і затріпала крилами, панічно намагаючись вирватися й утекти, і мені стало дивно — як же це Амбросові вдавалося так легко з ними справлятися? Поки я відчайдушно намагалася втримати курку під однією рукою, а другою вхопити за шию, я увесь час відчувала на собі суворий, критичний погляд хлопця.

— Швидко і вправно, — нагадав мені Амброс.

З його інтонації я зрозуміла, що він має великі сумніви щодо моїх здібностей.

Треба було забити курку. І я твердо вирішила її забити. Ухопивши бідолашну за шию, я стиснула її й крутнула. Але рука чомусь погано слухалася мене. З горлянки птаха вирвався здавлений крик тривоги та розпачу, й на якусь мить я розгубилася. Навіжено смикнувшись і вдаривши крилами, курка вихопилася в мене з-під руки, але я з переляку неймовірно міцно тримала її за шию. Б’ючи крилами і дряпаючись кігтями, птах несамовито теліпався у повітрі і вже ось-ось мав вирватися з моєї руки.

Аж тут швидким і сильним рухом Амброс висмикнув у мене курку і вправно — в одну мить — скрутив їй голову. Потім простягнув мені тушку; я зробила над собою зусилля і взяла її. Вона була тепла, важка і нерухома.

Амброс затримав на мені погляд, і в цей час на його волоссі заграло сонце. І був його погляд гострішим за кігті, болючішим за удар крила. Бентежнішим за мертвого птаха в моїх руках.

Не зронивши ні слова, він відвернувся і пішов геть.

Але що мені той хлопець? Я не могла віддати йому своє серце: