Ерагон. Спадок - Крістофер Паоліні

Найбільше дівчина боялася снів, бо в них мимохіть могли зринути речі, котрі вона понад усе намагалась приховати. Але особливого вибору в неї не було — заснути рано чи пізно все одно доведеться, тим часом боротьба зі сном тільки марнувала дорогоцінні сили.

Насуада засинала й прокидалася, але сон не надавав їй бадьорості.

Аж раптом дівчина почула, як десь позаду неї грюкнула клямка й відразу потому відчинились важкі рипучі двері.

Кров у венах почала пульсувати швидше. Насуаді здавалось, що відтоді, як вона опритомніла в цій кімнаті, спливла принаймні доба.

Їй страшенно хотілося пити — язик набряк і став прилипати до піднебіння, а тіло аж пекло від болю через тривале перебування в одній позі.

По камінню м’яко зачовгали чоботи. Хтось спускався сходами… Мить — і знов тиша. Дзвоник? Ключі? Ніж? Чи щось іще гірше? Почувся якийсь брязкіт, і кроки знов почали швидко наближатись.

Нарешті перед очима дівчини постав огрядний чолов’яга, вбраний у сіру шерстяну туніку. Він приніс срібну тацю із сиром, хлібом, м’ясом, вином та водою. Схилившись і поставивши тацю біля стіни, чолов’яга розвернувся й швидко та рішуче закрокував до Насуади. У його рухах було щось майже граційне.

Ледь чутно дихаючи, він обіперся на плиту й пильно глянув на дівчину. Його голова була схожа на гарбуз: випукла згори та знизу, проте вузька посередині. Обличчя чоловіка було чисто виголене, а голова — геть лиса, коли не брати до уваги коротенького, акуратно підстриженого чубчика. На його лобі виступили краплини поту, повненькі щоки вигравали рум’янцем, а губи були майже так само сірі, як і його туніка. Доповнювали картину нічим не примітні близько посаджені карі очі.

Чолов’яга прицмокнув язиком, і Насуада помітила, що його зуби, стиснуті мов лещата, були значно довші, ніж у звичайних людей. Вони робили його вигляд зловісним.

Тим часом прибулець глибоко втягнув носом повітря, а потім різко видихнув, через що в повітрі завис цибулево-печінковий запах, такий огидний, що Насуаду ледь не знудило, попри те, що вона страшенно зголодніла.

Відчуття нудоти змінилось відчуттям сорому, бо чоловік почав безцеремонно роздивлятися її тіло, а дівчина була майже гола й почувалася тепер, ніби іграшка чи домашній улюбленець, що потрібні лиш для розваги. Кров ударила їй у щоки гарячими струмками люті й приниження.

Насуада вирішила не чекати, доки чолов’яга сам почне щось робити, тож спробувала заговорити перша, попросивши в нього води. Проте в горлі, так пересохло, що вона ледь спромоглася на слабкий хрип.

Чолов’яга в сірому знову прицмокнув і, на превеликий подив дівчини, почав знімати з неї кайдани.

Невдовзі Насуада була вільна. Вона потихеньку звелася, а потім різким несподіваним рухом спробувала вдарити чолов’ягу ребром долоні по шиї. Здавалось, її рука ось-ось досягне цілі, та в останню мить здоровань перехопив її зап’ястки, зробивши це без якихось видимих зусиль.

Насуада роздратовано скрикнула й спробувала штрикнути йому в очі пальцями вільної руки. Але й тут її спіткала невдача — другий зап’ясток так само легко опинився в лещатах долоні прибульця. Хватка була така сильна, що пручатися не випадало.

Та дівчина все одно не втрачала надії — вона кинулась уперед і вп’ялася зубами в чоловікову правицю, відчуваючи в роті солоний присмак крові. Дівчина не розтисла зубів навіть тоді, коли кров потекла з її власних губ. Між зубами і язиком, нагадуючи наполоханих змій, звивалися чоловікові м’язи.

Насуада врешті-решт відпустила його руку, різко закинула назад голову й плюнула йому кров’ю в пику. Та навіть після цього чолов’яга залишився цілком байдужий, не виказуючи ані злості, ані образи.

Тоді вона ще раз кинулася на нього й спробувала зацідити йому в живіт. Але перш ніж удар досяг своєї мети, чоловік блискавично відпустив її лівий зап’ясток, розмахнувся вільною рукою й сильно вдарив зухвалу нападницю по обличчю.

В очах Насуади спалахнуло різке біле сяйво. На якусь мить їй здалося, ніби перед обличчям щось зовсім нечутно вибухнуло. Голова дівчини хитнулась убік, а біль прокотився від неї аж до середини хребта.

Коли в очах трохи розвиднілось, дівчина зиркнула на здорованя таким поглядом, ніби хотіла його спопелити, хоч вона чітко усвідомлювала, що цілком перебуває в його владі. Сподіватися на перемогу можна було тільки в тому разі, якби їй пощастило знайти щось гостре, аби перерізати йому горлянку чи виколоти око.

Чолов’яга тим часом відпустив її другий зап’ясток і поліз до туніки, звідки дістав матово-білу хустину. Він приклав її до обличчя, витираючи кожну краплину слини та крові, а потім, притримуючи один кінець своїми зубами-лещатами, зав’язав хустиною поранену руку.

Завершивши цю операцію, здоровань спокійно взяв дівчину за плечі, підняв із золотистих кахлів і спробував поставити на ноги. Але тіло дівчини не слухалось — вона почала швидко осуватися й незграбно, як лялька, повисла в чолов’яги на руках.

Тоді той повторив спробу, і цього разу Насуаді вдалося сяк-так утримати рівновагу. Допомагаючи дівчині, чолов’яга провів її до маленьких бокових дверей, яких вона раніше не бачила, бо вони були в неї за спиною. Поруч із ними починалися сходи, що вели до інших, більших дверей, через які здоровань і потрапив до зали. Вони були зачинені й мали невеличке віконечко з ґратами, крізь яке було видно добре освітлений гобелен, що висів на рівній стіні.

Чолов’яга прочинив бокові двері й завів її до невеличкої кімнати. Коли він залишив Насуаду наодинці, їй ніби камінь з душі впав. Дівчина роззирнулася навсібіч і почала шукати хоч щось, чим би можна було скористатись як зброєю. Проте в кімнаті були тільки пилюка, деревна стружка й засохлі плями крові, що не обіцяли нічого доброго.

Лише за пару хвилин дівчина здогадалася, що це приміщення, очевидно, використовують як туалет. Покинувши кімнату, вона знов опинилася поруч зі здорованем, який обережно взяв її за руку й повів назад.

Перед лежаком Насуада спробувала відчайдушно пручатися, вважаючи за краще бути відлупцьованою, ніж знову прикутою. Але похмурого чолов’ягу годі було спинити. Його тіло було, мов залізне, а м’який на вигляд живіт навіть не колихнувся під її ударами.

Легко здолавши опір дівчини, так, ніби це була мала дитина, чоловік підняв її і знову поклав на лежак. Потім він притис її плечі до каміння й повдягав усі кайдани. Насамкінець він перетягнув її чоло шкіряним ременем — достатньо міцно, щоб тримати як слід голову, та водночас не надто туго, щоб завдавати їй болю.