Ерагон. Спадок - Крістофер Паоліні

МУКИ НЕВИЗНАЧЕНОСТІ

Насуада розплющила очі.

Куполоподібна стеля, вимощена темними кахлями, була розмальована кутастими візерунками блакитного, червоного й золотого кольору. Химерне сплетіння смужок на якийсь час полонило її погляд. Зібравши докупи всі сили, Насуада врешті-решт відвернулась.

Звідкись із-за її спини линуло рівне жовтогаряче світло. Його було досить, щоб розрізнити контури восьмикутної кімнати, але не досить для того, щоб зникли тіні, котрі сповзали зі стелі й вовтузились по закутках, немовби хотіли матеріалізуватися.

Дівчина спробувала ковтнути слину, та в горлі їй геть пересохло.

Поверхня, на якій вона лежала, була прохолодна, рівна й тверда, як камінь. Холод проймав тіло аж до кісток, та воно й не дивно, бо єдиною одежиною на ній була тоненька біла сорочка, в якій вона спала.

«Де я?» — подумки спитала себе Насуада.

Пам’ять повернулась до неї геть несподівано. Вона ввірвалась до її свідомості, як нестримна кавалькада, так, що дівчина відчула це майже фізично.

Скрушно зітхнувши, Насуада спробувала звестися, щоб утекти чи принаймні мати змогу захищатись, проте їй не вдалося зрушити з місця навіть на дюйм. Її зап’ястки та щиколотки були міцно скуті кайданами, а голову тримав товстий шкіряний ремінь, перешкоджаючи будь-яким рухам.

Усі її спроби не дали жодного результату — пута були надто міцні. Дівчина знесилено видихнула й знову глянула на стелю. Кров пульсувала в її скронях з такою швидкістю, що нагадувала барабанний дріб. Її щоки палали хворобливим рум’янцем, а тіло стало таке гаряче, ніби під шкірою була не плоть, а розтоплений жир.

— То ось воно як — помирати, — прошепотіла вона. На якусь мить Насуаду охопив панічний страх, їй було шкода себе. Життя, здавалося, щойно почалося… Аж раптом усе… Кінець… До того ж такий жахливий і жалюгідний. Та найприкріше було усвідомлювати те, що вона так і не встигла завершити жодну з розпочатих справ. Вона не здобула перемоги у війні, вона не пізнала, що таке любов, не народила дитину… Та й загалом, вона не зазнала насолоди від життя… Бо що це за життя — битви, понівечені тіла, обози з припасами, військові хитрощі, клятви в дружбі та вірності, які не варті слова блазня, і майже недієздатна, беззахисна армія. Оце й усе, що залишиться після неї та її роду, адже саме вона — остання його представниця.

Насуаді було страшенно боляче. Дівчина докоряла собі, що не народила дітей, коли була нагода.

«Пробач мені», — прошепотіла Насуада, уявивши обличчя батька.

Але це була лиш миттєва слабкість. Невдовзі дівчині вдалося опанувати себе й побороти відчай. Самовладання — це єдине, що в неї зараз лишалося, тож міняти його на спокусливу спробу пожаліти себе вона не збиралася. Доки ти контролюєш свої думки й почуття, доти й не будеш геть безпорадним.

Насуада мала дякувати долі, що їй узагалі лишили хоча б одну зі свобод — свободу мислити, а свобода думки, якщо нею належно скористатися, могла визволити і її тіло.

У всякому разі, їй слід було триматися, щоб нічого не розповісти на допитах, контролювати себе з останніх сил, інакше зламати її буде справою лічених хвилин.

Дівчина сповільнила дихання й почала зосереджено втягувати повітря носом, намагаючись витіснити зі свідомості все зайве. Відчувши прилив спокою, вона трохи розгубилась, бо не знала, про що можна думати, щоб не завдати собі болю. Більшість тем здавалися їй небезпечними — небезпечними для варденів, для їхніх союзників та для Ерагона й Сапфіри. Вона намагалася не згадувати тих речей, які тюремники могли б використати проти неї та її війська, натомість зосередилась на думках і спогадах, що не стосувалися війни. Насуаді страшенно кортіло створити ілюзію, ніби, крім них, у її пам’яті більше нічого нема, хоч вона чудово розуміла, що в такому разі всі надії на визволення можна поховати. Усе, на що вона могла сподіватися, — це зірвати плани негідників, які захопили її в полон.

«Гокукаро, — подумки благала дівчина, — дай мені сили пережити ці пекельні випробування. Приглянь за своїм совенятком і, коли вже мені судилось загинути, забери мене звідси й віднеси на поля мого батька».

Заспокоївшись, Насуада уважніше оглянула вимощену кахлями кімнату. Їй здалося, що вона в Урубейні. Де ж іще, як не в Урубейні, її могли переховувати Мертаг і Торнак? До того ж кімната була оформлена в ельфійському стилі, а саме ельфи збудували більшість споруд Урубейна, який вони називали Ілірея. Цю назву місто отримало від ельфів чи то до початку війни з драконами, чи вже після того, як стало столицею королівства Бродрінг і почало офіційно належати Вершникам. Принаймні так їй розповідав батько. Сама ж дівчина про це місто, на жаль, нічого не знала.

З другого боку, Насуада могла перебувати і в якомусь іншому місці, скажімо, в одному з маєтків Галбаторікса, а кімнати, котру вона зараз бачила, взагалі могло не існувати. Що, коли ця кімната, та й узагалі все, що вона зараз бачить, чує, сприймає на слух і дотик, — усього лиш ілюзія? Вправний маг міг зробити це за іграшки.

Глибоко дихаючи, Насуада подумки пообіцяла собі, що її ніхто не зможе надурити. Хай навіть за мить двері цієї кімнати виб’є Ерагон, вона все одно не дасть волю своїм почуттям і буде гадати, що це підступні витівки тих, хто її полонив.

Коли Мертаг викрав дівчину з табору, світ обернувся для неї на суцільну брехню, і було зовсім незрозуміло, коли ця брехня скінчиться, та чи й скінчиться взагалі. Насуада не сумнівалася тільки в тому, що залишилась живою. Усе інше, включно з власними думками, викликало в неї глибоку підозру.

Остаточно оговтавшись від шоку, дівчина відчула, як її свідомість знемагає від чекання й невизначеності. Вимірювати час можна було тільки спрагою й голодом, але це дуже непевні орієнтири — вони набігають стрімкою хвилею, а, потім безслідно зникають, і так безліч разів. Рахуючи секунди, Насуада складала їх у хвилини, хвилини монотонно перетікали в години, та коли лік сягав кількох тисяч, вона збивалась.

Зустріч з викрадачами не обіцяла нічого доброго — дівчина чудово це розуміла. Та якоїсь миті чекання стало таким виснажливим, що їй захотілось, щоб ті прийшли по неї якомога швидше. Аби привернути їхню увагу, Насуада почала кричати. Вона кричала кілька хвилин. Та їй відповіло лиш сумне відлуння власного голосу.

Світло позаду неї не сколихнулось жодного разу. Мабуть, його випромінював магічний ліхтар на зразок тих, що ними користувалися