Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі - Джон Рональд Руел Толкін

бо човен оповивало примарне світло. Та я підвівся і рушив до берега. Поволі ввійшов у потік, наче щось тягнуло мене до того човна. І він теж повернув до мене, і сповільнив свій плин, і спроквола пристав так, що я міг би дістати до нього рукою, проте я не наважувався її простягнути. Човен мав глибоку осадку, мовби віз важкий тягар, і мені, коли він пропливав поруч, здалося, ніби його майже вщерть виповнює чиста вода, яка й випромінює те світло, а на дні, вкритий водою, спить воїн... Зламаний меч лежав на його колінах. На тілі в нього було багато ран. То був Боромир, мій брат... мертвий. Я впізнав його бойовий обладунок, його меч, його улюблене обличчя. Лишень одного бракувало — рога. І лишень однієї речі я не впізнав — прегарного пояса з перевитого золотого листя, що перев'язував його стан. Боромире! — скрикнув я. — Де ж бо ваш ріг? Куди ви прямуєте? О Боромире! Та він поплив далі. Човен знову звернув на бистрину і, мерехтливий, рушив у ніч. То було водночас і схоже, і не схоже на сон, бо з нього неможливо було прокинутись. Однак я не сумніваюся, що Боромир загинув і поплив за Рікою до Моря.

— О горе! — сказав Фродо. — То справді був Боромир, якого я знав. Адже той золотий пояс йому подарувала в Лотлорієні Володарка Ґаладріель. Це вона зодягнула нас так, як ти бачиш, у сірий ельфійський одяг. І застібки ці теж виготовили ті самі руки. Фарамир уважно придивився.

— Цей листок дивовижний... Так, це творіння тих самих майстерних рук. Отож, ви проходили через Землю Лорієн? Лауреліндоренан називали її в давнину, та вже багато віків люди про неї майже не згадують, — тихо мовив Капітан, глянувши на Фродо ще більш здивованими очима. — Тепер я починаю розуміти багато чого, що здавалось у тобі неприродним. Можливо, ти розповіси мені ще щось? Бо прикро думати, що Боромир помер, бачачи звіддалік кордони рідної землі.

— Я не можу розповісти тобі більше, ніж уже розповів, — відповів Фродо. — Хоча твоя історія викликала в мене погані передчуття. Напевно, ти бачив видіння, просто видіння, тінь нещастя, що вже трапилося чи ще трапиться. Звісно, якщо це не облудні витівки Ворога. Я вже вдосталь надивився на обличчя вродливих воїнів давнини, поснулих попід озерами Мертвих Боліт, або ж це мені навіяла його мерзенна магія.

— Ні, Ворог тут ні до чого, — заперечив Фарамир. — Його витвори сповнюють серце огидою, а моє серце тоді переповнювали горе та жалощі.

— А хіба насправді таке можливо? — запитав Фродо. — Човен ніяк не перепливе через кам'янисті пагорби від Тол-Брандіра, а Боромир збирався йти додому вздовж Ентави та через роганські луки. Невже судно може злетіти понад піняву величезного водоспаду і не потонути в бурхливому озері, хай воно і обтяжене водою?

— Не знаю, — відказав Фарамир. — Звідки ж узявся той човен?

— З Лорієну, — мовив Фродо. — У трьох таких човнах ми спустились Андуїном до Водоспаду. Їх також виготовили ельфи.

— Ти пройшов через Прихований Край, — сказав Фарамир, — але, здається, ледве чи збагнув, у чому його сила. Якби людина зустрілася з Майстринею Магії, котра мешкає в Золотому Лісі, то мала б сподіватися дивних подій. Адже смертному мужеві небезпечно покидати цей світ під Сонцем, і мало хто з давніх-давен повертався з Лотлорієну таким, яким був раніше. Боромире, о Боромире! — скрикнув він. — Що вона повіла тобі, Володарка, котра не знає смерті? Що вона побачила? Що пробудила тоді у твоєму серці? Навіщо ти звернув до Лауреліндоренану, а не пішов своєю дорогою, якою вранці роганські коні вертають додому?

Тоді, вкотре звертаючись до Фродо, він знову заговорив тихо.

— Гадаю, ти міг би хоча б почасти відповісти на ці запитання, Фродо, сину Дроґо. Та, певно, це станеться не тепер і не тут. Але, щоби ти переконався, що бачене було не лише видінням, ось що я скажу тобі: Боромирів ріг урешті повернувся — насправді, а не в маренні. Ріг з'явився, та він був розрубаний навпіл сокирою чи мечем. Уламки його знайшли один по одному: перший прибився до берега між очеретів нижче від того місця, де в Ріку впадає Ентава і де чатують розвідники Ґондору; на другого, який крутився у водному вирі, натрапив наш розвідник на Ріці. Дивні шляхи долі, та вбивство, як мовиться, випливе на поверхню... Нині розколотий надвоє ріг старшого сина покоїться на колінах у Денетора, який сидить на своєму високому троні й чекає новин. А ти нічого не можеш мені розповісти про розрубаний ріг?

— Ні, мені про це нічого не відомо, — сказав Фродо. — Проте саме того дня — якщо ти звісно не помиляєшся, — коли ти чув, як він сурмить, ми з Боромиром попрощалися: я та мій слуга залишили Загін. І тепер, після твоєї розповіді, мені стало страшно. Бо якщо Боромирові тоді загрожувала небезпека й він загинув, то, либонь, усіх моїх побратимів теж убили. А то були мої родичі та друзі... Але чому ти не відкинеш сумніви і не відпустиш мене? Я стомився, мене переповнюють горе і страх. Утім я мушу здійснити своє призначення чи принаймні спробувати, доки мене теж уб'ють. І якщо з цілого братства тільки й залишилося двоє півмірків, то нам тим паче слід поквапитися... Повертайся, Фарамире, відважний Капітане Ґондору, захищай своє Місто, поки ще можеш, а мені дозволь піти туди, куди веде мене моя судьба.

— Не втішна для мене наша бесіда, — відказав Фарамир, — але тебе вона нажахала більше, ніж мала б. Хто, коли не сам лорієнський народ, зодягнув Боромира так, як для поховання? Не орки ж бо і не прислужники Безіменного. Хтось із твого Загону, гадаю, досі живий... Однак, хоч би що трапилося на Північному Узграниччі, в тобі, Фродо, я вже не сумніваюся. Якщо суворі часи навчили мене не хибити в судженнях про людські слова та обличчя, то півмірків я розгадаю точно! А втім, — раптом він усміхнувся, — в тобі є щось дивне, либонь ельфійський дух абощо. Та в тому, що ми з тобою тут наговорили, приховано більше важливих речей, аніж я вважав спочатку. Тому я повинен відвести тебе до Мінас-Тіріта, щоб і Денетор допитав тебе, бо якщо нині я своєю