Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова
— Зарплатню своєму учневі признач, — пояснила емпатка.
— Думаєш, це його підбадьорить?
— Ну вже точно не засмутить!
— Добре. Звичайно, співробітник без печаті мага…
— Дане!
— Зрозумів, зрозумів. Дідько з нею, з печаттю.! Такого бойовика треба тримати при собі, і плювати на формальності. Аксель просіче, що за кадр у мене з’явився, махом переманить. Та і інші… Слідкують, розумієш, як шуліки «все твоє — моє».
У двері обережно постукали.
— Ну? — відгукнувся Сатал, не міняючи пози.
До кабінету зайшов офіцер зв’язку, віддав честь і поклав на стіл опечатаний пакет.
— Вільний.
Офіцер знову козирнув і випарувався. Сатал зітхнув, спустив ноги на підлогу і розпечатав конверт. Ледве координатор почав читати, як усякі сліди блаженного екстазу з його лиця зникли, ніби і не було.
— От так, — підсумував він, штовхаючи депешу в бік емпатки, — чогось такого я і чекав весь цей час.
— Ой-ой-ой! — тривожно протягнула Кевінахарі, пробігши очима текст. — Чому ж так? Кому це було треба?!
— От знайдемо і запитаємо, — похмуро пообіцяв старший координатор.
В понеділок у консьєржа знову лежала записка — Чарак… прощався. От так от — гоп! — і «обставини змушують». На прощання він порадив мені вивчати літературу і ні в якому разі не практикуватися самостійно.
Дивно. Некромант видавався мені серйозним паном, не схильним зриватися з місця без серйозної на те причини, але в записці загадкові «обставини» ніяк не уточнювалися. Я пішов за поясненнями — Сатала не було на місці. Ні його, ні капітана Бера, ні, що найдивніше, Кевінахарі, а ніяких інших відповідальних осіб в управлінні я не знав.
Може, він образився за вчорашнє (типу, за те, що я недооцінив його здатність відбити атаку) і Кевінахарі його десь розраджує? А капітан Бер стоїть на шухері… Тьху, лізуть же в голову всякі нісенітниці! Я вирішив зробити вигляд, що їх ставлення мене анітрохи не зачіпають. Можна подумати, мені без них нема чим зайнятися!
Через три дні раптова зміна пріоритетів стала зрозумілішою — в пресу просочилися чутки про черговий номер Чудесників, який стався далеко від Редстона, але з менш благополучними наслідками. Двоє сектантів проникли в обслугу училища Відділу Усунення і насипали отрути в їжу курсантів. Видно, у них не лише Фокс розбирався в травах! Загинуло дванадцять учнів, троє з яких були чорними. Відчуття самозбереження вимагало від преси єдинодушно обурюватися — не так вже багато чорних магів бажало складати присягу, і навіть найгидкіший шовініст прекрасно розумів, що чистильники, з усіма їх недоліками, життєво необхідні суспільству.
— Як же так можна? — хлипала студентка-біла, яка вперто вибирала для своїх страждань в студентському кафе саме мій столик. — Вони же вчилися захищати людей!
Я вкотре знизав плечами. Звідкіля мені знати, чим керуються психопати? Мене більше непокоїла власна доля. В четвер буде здано останній залік, на дипломі з алхімії уже красувалися всі потрібні печаті і підписи, охоронний амулет проходив випробування на моєму мотоциклі, а що мені робити з магічною практикою було до цього часу незрозуміло. Вони що, забули про мене, чи що?
В управлінні, скажімо так, було пусто. Звідки мені було знати, що Сатал упіймав за хвіст якогось безумно крутого Чудесника, і весь редстонський НЗАМПІС повним складом третій день прочісує південно-східні околиці? Особисто мені здалося, що я переплутав день тижня або забув про якесь свято. І раптом на сходи переді мною викотилася гамірна компанія в різномастих мундирах: жандарми, «наглядачі» і навіть якийсь армійський чин. Всі були дуже збуджені, махали руками і відчайдушно лаялися.
Раптом один з них помітив мене.
— Ген! Він!!! — зарепетував поліцейський, тикаючи в мене пальцем.
Я притиснувся до стіни і приготувався кинути в них бойовим плетінням. Живим не дамся!
— Він — учень Сатала! — продовжив свою думку нещасний.
Нікому не треба було пояснювати, який саме маг може вчитися у старшого координатора. Люди різко замовкли і напружено витріщилися на мене, з безпечної відстані.
— Е-е… Це правда? — уточнив армійський чин.
— Що саме?
— Ви — маг?
— Так! — не став я заперечувати очевидного факту. Можливо, тепер вони схаменуться.
Всі збуджено заворушилися.
— Підемо скорше! Потрібна ваша допомога.
— Куди? — підозріло перепитав я.
— В початковій школі Фінклера взяли заручників, — прорвало жандарма, — а на місці жодного чаклуна! Де їх носить в такий час?!!
Ха! Значить, не одного мене мучить це питання! Я дозволив їм всадовити себе в поліцейську машину, що нетерпляче завивала двигуном. В кінці кінців, місце, де захопили заручників, це таке місце, де хтось з начальства обов’язково з’явиться. Якщо цей бардак закінчиться, Сатал же знайде хвилинку поговорити зі мною, правильно?
Початкова школа Фінклера була розташована в дешевому передмісті на півночі Редстона і займала просту чотириповерхову будівлю, втиснену в лінію з таких самих звичайних цегляних будинків. У неї навіть огорожі не було — бійці з поліцейського очеплення влаштувалися прямо на тротуарі, а перехожі роззяви спостерігали за дійством з вікон власних квартир. Вони мені так і запам’яталися: на підвіконниках — коробки з ранніми квітами, над ними — допитливі фізіономії.
Це нічого, головне — журналістів поки нема.
З першого погляду стало ясно, при чому тут НЗАМПІС: на дверях і вікнах першого поверху висіло червонувато-жовте марево відвертаючих заклять.
— Захист місцевий чи вони поставили?
— Місцевий! — поліцейський, який керував облогою, мало не плювався. — А один з них — сторож!!!
Мило. Цікаво, це — частина довготривалого плану, чи експромт? Та пофіг!
— Зроби що-небудь! — прогарчав поліцейський.
Представники влади дуже нервово реагують, коли проти них раптом задіяна магія.
Я прислухався — всередині будівлі ритмічно співали. Точно, щось робити треба швидко — все разом надто вже нагадувало ритуал. Але от тільки лізти в модифікований (це факт!) «сторожем» периметр мені зовсім не хотілося. Будемо імпровізувати.
— Ви розумієте, що у мене ще немає печаті мага? — сказав я для того, щоби виграти хвилинку на роздуми.
— …!..!!..!!!
Ну і лексикон у цих копів!
— Сам такий, — спокійно відповів я і підійшов ближче, щоби вивчити перешкоду.
Судячи за всім, за первинним замислом, периметр повинен був всього лиш повідомляти сторожеві, коли його перетинали чужі, але потім хтось (а конкретно — білий маг) покопався в структурі чарів, і тепер вони могли вражати будь-яку живу істоту, яка торкнеться периметра, потужними больовими імпульсами.
Ось що буває, коли економлять і використовують трансмайстер..! Чорний спеціаліст зробив би так, що систему змінити було б неможливо.
— Нам треба зайти!!! — не міг вгамуватися поліцейський.
— Зникни або заткайся нафіг!
Власне кажучи, єдиною проблемою цього периметру був розмір і розташування (всередині приміщення) — для того, щоби оточити його протизакляттям, мені треба би було працювати, пробиваючись крізь стіни сусідніх будинків. Накрити все приміщення потужнім плетінням, наплювавши на здоров’я тих, хто всередині? Зібрати в Круг десять-дванадцять магів? Ні-ні, мало існувати простіше і елегантніше рішення,