Усі Грані Світу - Олег Євгенович Авраменко

наш бік. — І лише їм вирішувати, хто має залишитися. — Він замовк і значуще подивився на нас, чекаючи нашого рішення.

— Забирайся, Веліале, — сказала Інна. — Нам більше немає про що говорити.

— Гаразд, — з величним виглядом кивнув той. — Не нав’язуватиму вам свого товариства, це нижче моєї гідності. Але моя пропозиція залишається чинною. Затямте, що я вам скажу: рано чи пізно настане той день, коли Добро здаватиметься вам гіршим за найлихіше зло, а Світло — похмурішим від найкромішнішої пітьми. Повірте, це неминуче. І якщо вам стане несила терпіти, покличте мене — я негайно прийду вам на допомогу.

З цими словами Веліал скинув над головою руки і розчинився в клубах ядучо-зеленого диму.

Рівал знову махнув рукою, розвіявши дим, і рушив до нас. Юнаки не відставали від нього ні на крок. Вони не зводили з Інни очей, їхні обличчя виражали якийсь неземний спокій, а на вустах грали лагідні усмішки. Погляди в обох, як і в Рівала, були не від світу цього, але в них не відчувалося ні моторошної порожнечі, як у Сідха й Женеса, ні пронизливого холоду, як у Метра; вони промінилися ніжністю та теплом. Мені просто не вірилося, що зовсім недавно ці чисті й невинні душі були в’язнями темних сил.

Старший з них, Сіґурд, був схожий на свого батька — мав такі ж крупні риси обличчя, таке ж вольове підборіддя, такі ж смарагдові очі й рудувате волосся. Менший, Ґійом, певно, вдався в матір. Синьоокий, з волоссям кольору стиглої пшениці, він був по-дівочому вродливий і чимось нагадував… авжеж — свою старшу сестру! Не дарма Рівал де Каерден так витріщався на Інну під час нашої першої зустрічі. Герцоґ також помітив цю схожість, щоправда, не відразу, а згодом, коли трохи оговтався після штурму замку і уважніше придивився до Інни. Відтоді він так і пас її очима, а в його погляді раз по раз з’являлося німе питання вкупі з боязкою надією на диво. Тепер я знав, щó це було за питання; знав, на яке диво сподівався герцоґ; і знав, що диво сталося…

— Передовсім, я хочу вибачитися перед тобою, Інґо, — промовив Рівал, зупинившись за два кроки від нас. — Тобі вже відомо, за що.

— Так, відомо, — кивнула моя дружина. — Я здогадалася. За Метровим наказом ви підмінили мене при народженні.

— Це було необхідно, Інґо. Сподіваюсь, ти розумієш.

— Розумію, — без особливої впевненості відповіла Інна і ніяково глянула на Сіґурда з Ґійомом, які за життя мали слабенький чаклунський дар, а тому Метр кинув їх напризволяще. Проте, керуючись принципом „після бійки кулаками не махають“, вона не стала розвивати цю тему, а запитала про інше: — До речі, чому я Інґа? З Владиславом усе зрозуміло, його всиновили у двомісячному віці. А хіба мені встигли дати ім’я?

— Твоє ім’я було відоме ще до того, як ти народилася. В сім’ї герцоґів Бокерських старших дочок заведено називати на честь батькової матері. Цієї традиції додержуються вже багато сторіч, і Метр не хотів порушувати її. За законами і звичаями твоєї батьківщини тебе звати Інґа Аліабела де Бресі.

— А що зі мною? — втрутився я. — Ви знаєте про моє походження?

— Знаю, — відповів Рівал. — Але нічого сказати не можу. Даруй.

Я з прикрістю зітхнув. Ще ставлячи своє запитання, я чомусь був певен, що почую саме таку відповідь.

— А проте, — тим часом продовжував де Каерден, — мені наказано дещо передати тобі. — Тієї ж миті в його руках невідь звідки з’явився меч у скромних, майже без прикрас, піхвах. На відміну від примарного Рівала, меч здавався цілком матеріальним і реальним. — Візьми його, він твій.

Я простяг був до нього руки, але в нерішучості зупинився.

— Це ж… Якщо не помиляюся, це меч верховного короля. В Кер-Маґні я бачив такий самий.

Рівал ствердно кивнув:

— Так, це він. У Кер-Маґні ти бачив його фізичну оболонку, а зараз перед тобою його внутрішня сутність.

Я з сумнівом поглянув на цю „внутрішню сутність“.

— Ну, не знаю… Коли спробував узяти фізичну оболонку, вона мене боляче вжалила…

— Бо ти не володів її сутністю, — пояснив Ґійом. Голос у нього був такий же дівочий, як і зовнішність.

— Візьми, не бійся, — додав Сіґурд октави на дві нижче.

Я взяв меча, уникаючи торкатися Рівалових рук, бо анітрохи не хотів перевіряти, наскільки він безтілесний. Зате меч виявився найсправжнісіньким — звичайно, з поправкою на те, що все відбувалося вві сні. Під пальцями я відчував шорстку шкіру і холод металу на ефесі. Висунувши на кілька сантиметрів лезо, я переконався, що воно не срібне, а сталеве.

— Тільки не до кінця, — попередив мене Рівал. — Ніколи не виймай цього меча цілком, якщо не маєш наміру битися ним.

— Гаразд, запам’ятаю, — сказав я, повернувши лезо в піхви.

Інна простягла руку й невпевнено доторкнулася до руків’я. Меч її не вжалив.

— Він так само твій, як і Владиславів, — сказав Ґійом.

Вона подивилася на братів.

— Як вам там… ведеться? — Сказати „живеться“ в неї язик не повернувся.

— Дякую, добре, — відповів Сіґурд. — Ми не пам’ятаємо, що було з нами останні три роки. Ми знаємо, але не пам’ятаємо. Це різні речі.

— Атож, розумію…

— Проте ми пам’ятаємо, як ви з Владиславом звільнили нас, — продовжував старший з моїх швагерів. — Женес прирік наші душі на вічне прокляття, і якби не ви, так би й було. Тому ми в боргу перед вами.

Збентежена Інна хотіла пояснити, що нашої заслуги в цьому немає, що їхнє звільнення сталося само по собі, лише за нашого пасивного сприяння, але Ґійом випередив її:

— Утім,