Усі Грані Світу - Олег Євгенович Авраменко

— Ні, це не Кер-Маґні. І не не думаю, що на Ланс-Оелі є таке місце.

Сандра злякано роззирнулася.

— Де ж ми тоді?

— Не знаю, Сандро… Я ти почуваєшся? Не чуєш наказів?

— Ні, не чую. — Вона помовчала. — Ви думаєте, це я…

— Я так не думаю, — відповів я і не збрехав. Я справді не думав, що це сталося через неї. — Схоже, ми з Інною помилилися при відкритті Колодязя. Чи хтось зміг вплинути на наше переміщення і спрямував нас сюди.

— Це неможливо, — запевнила нас Сандра. — Це суперечить усьому, що я знаю про Колодязь.

— Проте це сталося, — похмуро мовила Інна. — І сталося не лише це. Я не відчуваю присутності сил. Моя маґія не працює.

— Моя теж, — сказав я.

— Не розумію, — озвався Штепан. — Що з моїми очима?

— А що з вашими очима? — запитала Інна.

— Кольори стають то яскравіші, то блідніші. Ніби вві сні.

Ніби вві сні… Я не встиг додумати цю думку до кінця, коли Інна швидко заговорила до Сандри:

— Ану, який на мені одяг?

Сандра поглянула на неї і здивовано зойкнула:

— Що це? Ти ж була в сукні… а тепер — у штанях та кофтині!

— Та ні, — заперечив Штепан. — Пані й зараз у сукні. Бузковій.

Інна полегшено зітхнула і витерла долонею чоло.

— Все ясно. Щойно я захотіла, щоб Сандра, і лише вона одна, побачила мене в іншому вбранні. Так усе й сталося.

— То це сон?

— Ну, радше колективна ґалюцинація. Ми спимо в Колодязі й бачимо… — вона невизначено махнула рукою, — …всю цю маячню.

— На заняттях нас попереджали про можливі ґалюцинації в Колодязі. Проте я не думала, що вони можуть бути такими переконливими.

Штепан ущипнув себе за руку.

— Я відчуваю біль.

— Звичайно, відчуваєте, — сказала Інна. — Ви мусите її відчути, коли вщипнули себе. Наяву больовий центр вашого мозку реагує на сигнали периферійної нервової системи, а вві сні виконує команди підсвідомості. Ваш біль від уявного щипка — результат самонавіювання.

— Твоя догадливість робить тобі честь, — зненацька почули ми глибокий і розкотистий голос, який долинав до нас то з одного боку, то з іншого, а то й з усіх боків одразу. — Правду кажучи, я розраховував, що ви довше панікуватимете, поки збагнете, в чім річ. Ти дуже кмітлива, Інґо.

Від перших же звуків чужого голосу ми миттю схопилися на ноги і стали озиратись у пошуках непрошеного гостя нашого колективного сну. За звичкою я спробував удатися до захисних чарів, проте моя маґія й далі не працювала. А от Штепанові вдалося переконати себе і нас, що в нього в руках срібний меч. На вигляд це було досить ефектно, але я дуже сумнівався, що уявний меч спроможний завдати комусь реальної шкоди. А втім, хтозна — часом і уявна рана може виявитися такою ж смертельною, як справжня. Якщо, звісно, вчасно не прокинутися…

Коли голос замовк і в залі знову запала тиша, Інна глибоко вдихнула й рішуче промовила:

— Хай ти хто, негайно виходь. Не смій ховатися!

— Я й не збираюсь, — пролунала відповідь, і з-за найближчої виступив широкоплечий чоловік у просторих криваво-червоних шатах, що спадали аж до самої підлоги.

Він мав чорне волосся, темні очі й смагляву оливкову шкіру. Риси його гладко виголеного, загостреного донизу обличчя викликали в мене асоціації з давньоєгипетськими статуями та фресками. На свій манер він був досить красивий, але від його вроди віяло могильним холодом. А коли його погляд на секунду затримався на мені, я відчув, як мене проймає дрож. Його очі були, як дві чорні діри, в їхньому погляді не було життя, в них не було нічого людського, там була сама лише порожнеча…

— Ну от, нарешті ми зустрілися, Інґо, — промовив незнайомець, пильно дивлячись на мою дружину. Інна витримала його погляд і очей не відвела; тільки я один розумів, який неймовірних зусиль їй це коштувало.

— Ти знаєш, хто я? — запитала вона.

— Певна річ, знаю. Адже ти була призначена мені задовго до твого народження. Але той, кого ви називаєте Метром, підло викрав тебе, підмінивши мертвонародженим дитям. До свого сорому, мушу визнати, що я піддався на цей нехитрий обман. Майже двадцять років вважав тебе мертвою, поки ти не виказала себе під час Прориву на Аґрісі.

— Боже мій!… — вражено прошепотіла Сандра. — Отже, це правда. Я не помилилася…

Я хотів запитати в неї, щодо чого вона не помилилася, проте не встиг. Інна вже поставила наступне питання:

— Ти диявол?

Він посміхнувся — певніше, розтягнув губи у віддаленій подобі справжньої посмішки.

— Майже вгадала. Я один з тих, кого невігласи вважають єдиною істотою і називають дияволом. Моє ім’я Веліал, може, ви чули.

— Ще б не чути, — промимрив я, ледве стримуючи нервове тремтіння.

Сандра міцно стисла мою руку. Її долоня була дуже холодною, майже крижаною.

— Той самий… — нажахано мовила вона. — Один з п’яти вищих маґів, що служили темним силам.

Сандра говорила тихо, проте Веліал розчув її слова.

— Атож, — ствердно кивнув він. — Тільки нас було не п’ятеро, а набагато більше. І ми вже давно не слуги, ми самі собі пани, рівні серед рівних нам Князів Нижнього Світу. Ще нас називають Володарями Пітьми та Господарями Потойбіччя, ми приймаємо й ці титули.

Тут у розмову втрутився Штепан. Він хоробро виступив уперед,