Усі Грані Світу - Олег Євгенович Авраменко
Інна замовкла, чекаючи мого наступного запитання. І я через силу спитав:
— А тепер?
— Тепер усе з’ясувалося. Сандра розповіла, що твої батьки дали детальний опис зовнішності незнайомця. За цими прикметами всі втаємничені люди впізнали його однозначно. Уявляєш, це був… — Інна зробила ефектну паузу, проте я не став чекати, поки вона назве ім’я, а закінчив замість неї:
— Метр.
У жінчиних очах застиг подив.
— Як ти здогадався?
— А ще, — продовжував я, — він попросив назвати мене Владиславом. Так?
— Так. А звідки…
Я погладив її скуйовджене біляве волосся.
— Річ у тім, люба, що Метр просив назвати тебе Інґою…
Розділ 17
Розв'язка
Ми залишили цю негостинну Грань на світанку. Щоб уникнути тісняви в Колодязі й зіткнень при виході з нього, вирішили провести евакуацію в чотири етапи. Спершу відправили всіх загорянських коней — пунктом їхнього призначення було пасовисько неподалік Кер-Маґні. Далі пішов фургон з усіма речами — він мав з’явитися біля брами садиби. Третя група складалася з шістьох Штепанових підлеглих, яких ми спрямували на галявину за будинком. А вже потім настала наша черга.
Після кожного відкриття Колодязя доводилося робити перерву на чверть години, щоб дати Леопольдові відпочити. Сам кіт навіть не здогадувався, яку важливу частину роботи виконує. Ми обачно приховали це від нього, бо інакше б він узагалі розбундючився і ще, чого доброго, спробував сам, свідомо вдатися до чарів. Тому Інна просто сказала йому, що нам потрібен надійний помічник, який зможе підстрахувати нас. Леопольд серйозно поставився до своєї ролі й у відповідальні моменти не вередував, зате в перервах давав собі волю, нарікав і скаржився, що наші „коники“, як він це називав, стомлюють його. Утім, ми з Інною втомлювалися ще дужче, бо саме від нас кіт отримував енергію, необхідну для відкриття Колодязя.
На той час, коли відбули загоряни, Сандра вже заснула. Ми не могли накласти на дівчину сонні чари, поки на ній був перстень, але й не ризикували знімати його, поки вона перебувала при тямі. На щастя, Сандра знала простий рецепт сонного зілля, котре, як майже всі ліки на Гранях виготовлялося маґічним способом, але в готовому вигляді діяло без будь-якої маґії — воно містило снодійну речовину, схожу на земний діазепам.
Керуючись Сандриними підказками, Інна успішно приготувала це зілля, Сандра випила його перед початком евакуації коней, а вже через півгодини, попри сильне хвилювання, її здолав сон. Тільки тоді ми зняли з її пальця перстень і, вдавшись до маґії, додатково зміцнили сон. А накладати поверх сонних ще й паралізувальні чари визнали недоцільним.
Тим часом Штепан зібрав наших котів і всадовив їх у кошик зі встеленим травою дном. Треба сказати, що ми з Інною довго вагалися, як учинити з Ґітою, що належала чорному чаклунові; в моїй голові навіть промайнула була думка залишити її тут, на безлюдній Грані, проте мені забракло жорстокості запропонувати цей варіант. Сандра ж нас запевняла, що нема жодних підстав непокоїтися, бо Ґіта є справжнім, не фальшивим перевертнем, а отже, попри свою службу Сідхові, не може бути пов’язаною з темними силами. Зрештою ми звернулися за порадою до Леопольда, а той, вже знаючи все про Сідха, повівся як справжній джентльмен: він заявив, що Ґіта гарна кицька, і взяв її під свою особисту відповідальність.
Переконавшись, що нічого не забули, ми з Інною всадовили сплячу Сандру між нами й міцно обняли її, щоб вона не загубилася в дорозі, а Штепан влаштувався поруч з моєю дружиною й поклав собі на коліна кошик з котами. Поки Інна керувала діями Леопольда, я в найменших деталях уявляв вітальню наших покоїв у Кер-Маґні, а мій чаклунський дар слухняно вплітав у тканину чарів просторові характеристики Грані Ланс-Оелі і тієї точки на ній, що відповідала розташуванню вітальні на другому поверсі ґрафської резиденції.
Коли нас нарешті затягло в Колодязь, я втретє пережив усі неприємні відчуття, якими супроводжувався цей спосіб міжпросторового переміщення. Всіма силами намагався не знепритомніти, але ми летіли надто довго, нас оточувала мертва тиша, очі застеляв суцільний морок, а тіло аж до самих кісток проймав крижаний холод. Час ішов нестерпно повільно, темрява й безголосся заколисували мене, холодна порожнеча Колодязя виснажувала мої сили — тож невдовзі я не те що знепритомнів, а просто міцно заснув…
*
Прокинувшись, я виявив, що лежу на підлозі посеред великої зали з високою багатосклепінною стелею, кожне склепіння якої підтримували широкі ґотичні колони.
Я підвівся, спершись на лікті, й озирнувся довкола. Зала була не просто велика, а величезна. Стін я не бачив — якщо вони й були, то губилися десь удалині за лісом колон. Підлогу було викладено червоними та чорними мармуровими плитами, що чергувались як на шахівниці. Праворуч від мене на підлозі лежала Сандра, за нею — Інна, а ще далі повільно підводився Штепан. Кошика з котами ніде не було.
— Я геть не таким уявляв собі Кер-Маґні, — промовив Штепан із сумнівом у голосі. — Чудернацьке якесь місце…
Поруч заворушилася Сандра. Інна позіхнула, розплющила очі й здивовано втупилась у стелю.
— Де ми, Владе? Що з нами?…
Щойно в моїй голові майнув здогад про пастку, я негайно видобув з кишені перстень Бодуена й надів його на Сандрин палець.
Це остаточно привело дівчину до тями. Її повіки розтулилися, погляд невпевнено сфокусувався на мені.
— Вже все, Владиславе? — запитала вона. — Ми прибули?
Тим часом Інна підвелася, сіла, підібгавши під себе ноги, і заперечно похитала
