Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

— Тімоті. — Елодін показав на нього довгим пальцем. — Іди з нами.

Елодін провів нас іще кількома коридорами, не такими довгими, і врешті-решт дістався важких дерев’яних дверей із ковзкою панеллю на рівні очей. Відсунув її й зазирнув усередину.

— Як він там?

— Сидів тихо, — відповів здоровань. — Спав, здається, небагато.

Елодін посмикав за засув, а тоді повернувся до широкоплечого чолов’яги; його обличчя ставало дедалі похмурішим.

— Ти його замкнув?

Чолов’яга був на цілу голову вищий за Елодіна, а важив, мабуть, удвічі більше, але коли босий майстер спрямував на нього злий погляд, він пополотнів.

— Не я, майстре Елодін, а…

Елодін урвав його різким жестом.

— Відімкни.

Тімоті почав вовтузитися зі зв’язкою ключів.

Елодін витріщався на нього й далі.

— Алдера Віна утримувати не можна. Він може приходити і йти коли забажає. Йому нічого не можна додавати до їжі, якщо він конкретно цього не попросить. Винним у цьому я вважаю тебе, Тімоті Дженерой. — Елодін тицьнув його довгим пальцем у груди. — Якщо я дізнаюся, що Віна було приспано чи знерухомлено, то поїду верхи на тобі, голому, вулицями Імрі, наче на маленькому рожевому поні. — Він зиркнув на нього. — Йди.

Хлоп кинувся так швидко, як тільки міг, при цьому не переходячи на біг.

Елодін повернувся до мене.

— Можеш заходити, але не зчиняй шуму й не роби різких рухів. Не говори, якщо він не заговорить до тебе. Якщо таки заговориш, то говори стиха. Ясно?

Я кивнув, і він відчинив двері.

Я не очікував побачити таку кімнату. Крізь високі вікна проникало денне світло, в якому було видно чимале ліжко й стіл зі стільцями. Стіни, стеля й підлога були оббиті товстою білою тканиною, що приглушувала навіть найтихіші звуки з коридору. Ковдри з ліжка було прибрано, і в них закутався, притулившись до стіни, худий чоловік років тридцяти.

Елодін зачинив двері, і принишклий чолов’яга трохи здригнувся.

— Віне, — тихо промовив Елодін, наблизившись до нього. — Що сталося?

Алдер Він підняв ошелешений погляд. Він був худий, як жердина, і голий до пояса під ковдрою, волосся в нього було страшенно закудлане, а очі — великі та круглі. Він тихо заговорив дещо надтріснутим голосом:

— У мене все було гаразд. Але люди навкруги балакали, собаки, бруківка… Я зараз просто нездатен це терпіти.

Він притиснувся до стіни, і ковдра спала з його кістлявого плеча. Я з величезним подивом побачив у нього на шиї свинцевий ґілдер. Ця людина була повноправним арканістом.

Елодін кивнув.

— Чому ти на підлозі?

Він поглянув на ліжко з панічним жахом в очах.

— Я ж упаду, — тихо сказав він; у його голосі вчувалося щось середнє між жахом і ніяковістю. — А ще там пружини й планки. Цвяхи.

— Як ти зараз? — лагідно запитав Елодін. — Не хочеш повернутися разом зі мною?

— Ні-і-і-і-і. — Він безнадійно, розпачливо закричав, міцно заплющивши очі й щільніше загорнувшись у ковдру. Через тонкий пронизливий голос його благання брало за душу сильніше, ніж якби він ревів.

— То нічого. Можеш залишитися, — тихо запевнив Елодін. — Я ще до тебе зайду.

Тут Він розплющив очі, явно збентежившись.

— Не принось із собою грому, — наполегливо попрохав він. Дістав одну худу руку з-під ковдри й схопився за Елодінову сорочку. — Але мені потрібен болотяний хвощ і синьопух, і кістки теж. — Він говорив із завзяттям у голосі. — Наметові кістки.

— Я їх принесу, — запевнив його Елодін і жестом звелів мені, задкуючи, вийти з кімнати. Я так і зробив.

Елодін із похмурим обличчям зачинив за нами двері.

— Він знав, у що лізе, коли став моїм ґілером. — Він повернувся й пішов коридором. — А ти не знаєш. Ти нічого не знаєш про Університет. Про те, який це ризик. Ти гадаєш, що це місце — чарівний край, майданчик для ігор. А це не так.

— Це так, — огризнувся я. — Це — майданчик для ігор, і всі інші діти мені заздрять, бо мені випало погратись у «хай тебе відшмагають до крові й витурять з Архівів», а їм — ні.

Елодін зупинився й повернувся до мене.

— Гаразд. Доведи, що я помиляюся. Доведи, що ти це продумав. Навіщо Університету, де немає й півтори тисячі студентів, божевільня завбільшки з королівський палац?

Я напружено замислився.

— Більшість студентів — із заможних родин, — промовив я. — Їм жилося легко. Коли ж їм доводиться…

— Аж ніяк, — зневажливо відповів Елодін і, повернувшись, пішов коридором. — Річ у тому, що ми вивчаємо. У тому, як ми навчаємо рухатися свій розум.

— Отже, від шифрування й граматики божеволіють, — промовив я, постаравшись сформулювати це як твердження.

Елодін зупинився й рвучко відчинив найближчі двері. У коридор долинули нажахані крики.

— …В МЕНІ! ВОНИ В МЕНІ! ВОНИ В МЕНІ! ВОНИ В МЕНІ! — за відчиненими дверима я побачив юнака, який намагався вирватися зі шкіряних пут, якими його прив’язали до ліжка за зап’ястки, стан, шию та гомілки.

— Від тригонометрії та логіки в схемах такого не буває, — промовив Елодін, дивлячись мені у вічі.

— ВОНИ В МЕНІ! ВОНИ В МЕНІ! ВОНИ В… — Крики продовжувалися безперервним наспівом, схожим на нескінченний бездумний гавкіт собаки вночі.— …МЕНІ! ВОНИ В МЕНІ! ВОНИ В МЕНІ! ВОНИ…

Елодін зачинив двері. Хоча крізь товсті двері мені й досі було трохи чутно крики, майже цілковита тиша приголомшувала.

— Знаєш, чому це місце називають Кублом? — запитав Елодін.

Я хитнув головою.

— Бо сюди потрапляють, коли звіріють. — Він дико посміхнувся. І страхітливо розреготався.

Елодін провів мене низкою довгих коридорів до іншого крила Черепниці. Нарешті ми зайшли за ріг, і я побачив дещо нове — двері, повністю виготовлені з міді.

Елодін вийняв з кишені ключ і відімкнув їх.

— Люблю посидіти тут, як вертаюся, — невимушено пояснив він, відчинивши двері. — Перевір мою пошту. Полий рослинки й таке інше.

Він стягнув із себе одну шкарпетку, зав’язав її вузлом і підіпхнув під двері, щоб не зачинилися.

— Сюди приємно навідуватись, але, розумієш… — Він потягнув за двері, пересвідчуючись, що вони не зачиняться самі собою. — Ніколи більше.

Найперше в тій кімнаті я помітив щось дивне в повітрі. Попервах я думав, що в ній, можливо, є звукоізоляція, як в Алдера Віна, але роззирнувшись довкола, побачив, що стіни та стеля в ній із голого сірого каменю. Далі я подумав: можливо, повітря тут сперте. От тільки, вдихнувши, я відчув запах лаванди та свіжої постільної білизни. Я майже відчував тиск на вуха, ніби перебував глибоко під водою — от тільки це, звісно, було не так. Я