Шістка воронів - Лі Бардуго

— Ти мав свій дім, а потім стрельнув по ньому з гармати, Болліґере. Не чекай від мене співчуття. — Каз випростався й подивився на кишеньковий годинник. — Я не очікував, що це так надовго затягнеться. Мушу йти, поки бідну Еліс не підсмажили на повільному вогні.

Ґілз похитав головою.

— Щось із тобою не так, Бреккере. Не знаю, хто ти такий, але щось ти робиш неправильно.

Каз нахилив голову набік.

— Ти ж приїхав із передмістя, Ґілзе? Подався до міста шукати кращої долі? — Він розправив лацкан рукою, затягнутою в рукавичку. — Що ж, а я з тих виродків, котрих виготовляють лише в Бочці.

Не зважаючи на заряджений пістолет біля ніг Чорних Вістер, Каз повернувся до них спиною й покрокував бруківкою до східної арки. Джаспер сів навпочіпки біля Болліґера й злегка поплескав того по щоці.

— Ідіот, — промовив він сумно й попрямував за Казом до виходу з Біржі.

Інеж продовжувала стежити з даху, як Оумен підняв і поклав до кобури Ґілзову зброю, а потім Чорні Вістря перемовилися кількома словами.

— Не йдіть, — благав Великий Болліґер, — не кидайте мене. — Він спробував ухопитися за пруг Ґілзових штанів.

Ґілз відштовхнув його. Чорні Вістря залишили скрученого чоловіка стікати кров’ю на бруківці.

Інеж висмикнула гвинтівку Ван Даля, перш ніж відпустити його.

— Іди додому, — сказала вона вартовому.

Той кинув єдиний наляканий погляд через плече й побіг доріжкою. Далеко внизу Великий Бол намагався повзти до будинку Біржі. Можливо, він був достатньо дурним, щоб перейти дорогу Казові Бреккеру, проте зміг вижити в Бочці, а це потребувало неабиякої волі. Може, він упорається й сьогодні.

«Допоможи йому», — шепотів внутрішній голос. Ще кілька хвилин тому він був її братом за зброєю. Було б нечесно залишати його самого. Вона могла б підійти до нього й запропонувати допомогти покінчити зі стражданнями, потримати його за руку, поки він відходитиме, привести медика, що врятує його.

Натомість Інеж промовила коротку молитву мовою своїх святих і почала злазити із зовнішньої стіни. Вона співчувала хлопцеві, який міг померти на самоті, не маючи поруч нікого, хто втішив би його в останні години життя, чи міг вижити й провести решту днів у вигнанні. Але роботу цієї ночі ще не завершено, і Мара не мала часу на зрадників.

3

Каз

Каз вийшов зі східної арки під схвальні вигуки товаришів. Джаспер плентався позаду і, як здалося Бреккерові, щомиті засмучувався дедалі більше.

Дірікс, Ротті та інші накинулися на хлопців із радісними вигуками й зойками, здіймаючи над головою Джасперові пістолі. Зграї вдалося лише мигцем підгледіти, як відбувалися перемови з Ґілзом, але вона чула кожне слово. Зараз хлопці скандували: «Бур-страт у вог-ні! У Покидь-ків не-ма во-ди!»

— Аж не віриться, що Ґілз підібгав хвоста, — уїдливо зауважив Ротті. — У нього ж був заряджений пістоль у руці.

— Розкажи краще, що ти дізнався про вартового, — благав Дірікс.

— Мабуть, щось надзвичайне!

— Я чув про хлопчину в Слокені, який полюбляв вимащуватися в яблучному сиропі, а потім брати двох…

— Нічого я вам не скажу, — відрубав Каз. — Голст може ще знадобитися нам у майбутньому.

У юрбі панував нервовий настрій, і сміх лунав дещо нестямно, неначе в передчутті катастрофи. Дехто з Покидьків чекав на бійку, тож руки їм досі свербіли. Але Бреккер знав, що справа не лише в цьому, і не проґавив того, що жоден із ватаги не згадав про Болліґера. Усі були неприємно вражені його зрадою: і тим, як усе з’ясувалося, і тим, як суворо покарав Бола Каз. Десь глибоко, за всіма обіймами й радісними вигуками, причаївся страх. Добре. Каз знав, що всі Покидьки були вбивцями, злодіями й брехунами. Варто було лише переконатися, що вони не візьмуть собі за звичку брехати йому.

Бреккер призначив двох відповідальних, що мали не зводити очей із Великого Бола й простежити, щоб той, якщо таки зведеться на ноги, зник із міста до світанку. Решта могла повернутися до Рейки, піти до «Воронячого клубу», щоб залити свій клопіт гарною порцією пійла, улаштувати невеликий безлад і поширити новину про те, що сталося вночі. Вони розповідатимуть, що бачили, прикрашаючи правду, і кожна така історія робитиме Нечисторукого більш божевільним і безжальним. Але Каз мав іще кілька невідкладних справ і спершу планував навідатися до П’ятої гавані.

Джаспер заступив йому дорогу.

— Ти мусив попередити мене про Великого Болліґера, — розлючено прошепотів він.

— Не вчи мене, що робити, Джасе.

— Ти гадаєш, що я теж до цього причетний?

— Якби я так думав, ти збирав би зараз свої нутрощі на підлозі Біржі, поруч із Великим Болом, тож стули пельку.

Джаспер похитав головою й склав руки на револьвері, котрий забрав у Дірікса. Щоразу, коли він дратувався, долонями шукав зброю, як дитина, що заспокоюється, варто їй тільки обійняти улюблену ляльку.

Можна було помиритися з ним, невелика справа. Каз міг сказати Джасперові, що знає, що той кришталево чистий, нагадати, що довіряє йому настільки, щоб обрати хлопця собі за секунданта в сутичці, котра могла закінчитися цієї ночі геть недобре. Натомість він сказав:

— Іди собі, Джаспере. У «Воронячому клубі» сьогодні на тебе чекає кредит. Можеш грати до ранку чи поки фортуна всміхатиметься тобі.

Джаспер насупився, але не зміг приховати жадібного блиску в очах.

— Знову хочеш підкупити когось?

— Так, я людина звички.

— Тобі пощастило, що я теж. — Джаспер трохи повагався й додав: — Ти не хочеш, щоб ми пішли з тобою? Ґілзові головорізи розлютяться після всього, що сталося.

— Хай приходять, — кинув Каз і без зайвих слів пішов по Немстрат. — Якщо ти боїшся ходити Кеттердамом після настання темряви, краще одразу повісь собі на шию табличку «Здохляка», ляж на землю й чекай, поки тебе поб’ють.

Прямуючи до моста, Бреккер спиною відчував погляди Покидьків. Йому не потрібно було чути їхній шепіт, щоб здогадатися, про що вони говоритимуть. Люди хотіли випити з ним, почути від нього пояснення, як він дізнався, що великий Болліґер перейшов до Чорних Вістер, послухати його оповідь про вираз обличчя Ґілза, коли той опускав пістоль. Але вони ніколи не почують цього від Каза, а якщо їм щось не подобається — можуть пошукати собі іншого товариства.

Не має значення, що про нього думатимуть, зате люди повернуться сьогодні до шинку з високо піднятою головою. Саме тому вони залишалися поруч із ним і були вірними, наскільки могли. Коли Каз офіційно увійшов до складу Покидьків, йому виповнилося дванадцять і банда була суцільним посміховиськом — купкою безпритульників, підтоптаних жебраків,