Глибинний шлях - Микола Петрович Трублаїні

Значно гірше мало бути в тунелі. В цьому районі ділянка між автоматичними шлюзами-заслінками, що блискавично з допомогою могутніх механізмів підіймалися і спускалися, пропускаючи поїзди, займала майже півтори тисячі кілометрів. Це становило понад двісті мільйонів кубометрів порожняви. Повітря могутнім потоком ринуло в підземелля, і перші поїзди, які зустрілися на його шляху, так загальмували свій рух, що передні вагони з гуркотом розбивалися один об одний.

З диспетчерських пунктів служби руху сповіщали про пожежу на двох поїздах. Не менше десяти поїздів зазнали серйозної аварії із значним числом жертв. З сусідніх підземних вокзалів вирушали санітари.

Кілька годин забрало очищення шляху від пошкоджених поїздів та втягування їх у підземні вокзали на запасні колії. Правда, робітники, що працювали тут, тепер не потребували спеціальних масок, бо повітря було досить, і це полегшувало роботу.

З підземного вокзалу я подзвонив телефоном на Горішнє озеро і спитав Аркадія Михайловича. Професора там не було. На плантації ураган теж дався взнаки, але на особливі збитки гам не скаржилися. Та я не став слухати пояснень про це. Мене турбувало, де подівся професор Довгалюк На плантацію він не повертався, значить, ураган захопив його в приміщенні підземного вокзалу або по дорозі на Горішнє озеро.

На жаль, мені ніхто не міг допомогти в розшуках, бо всі були зайняті ліквідацією наслідків катастрофи Я метнувся до вокзалу та в район Північної штольні, пройшов кілька кілометрів по шляху до підземних плантацій, але ніде Аркадія Михайловича не знайшов.

Розпитував зустрічних, чи не бачили вони старого ботаніка, але ніхто нічого втішного відповісти мені не міг. Більшість людей професора не знали, а хто знав, ті під час катастрофи його не бачили.

Я повернувся на підземний вокзал і приєднався до Самборського, що ходив з кількома техніками оглядати пошкодження.

Незабаром, коли аварійна робота була в розпалі, він уже оглядав зруйновану вибухом перегородку між вентиляційною шахтою і тунелем, даючи вказівки, як її замурувати.

— Але як же тут стався пролом? — дивувався інженер. — Невже…

— Що “невже”? — спитав я його.

Він не відповів. У мене майнула думка: “Невже диверсія?”

Це було жахливо, але іншого пояснення не могло бути.

— Хтось з наших таки загинув, — сказав робітник, що йшов поруч.

— Де?

— Ондечки, — показав він на труп, що лежав у зеленій канавці.

Ми підійшли ближче. Я нахилився і впізнав професора Довгалюка.

— Невже мертвий? — хвилюючись, спитав інженер.

Але професор був живий. Він застогнав, коли його торкнулися.

— Аркадію Михайловичу! — покликав Самборський.

Професор розплющив очі, впізнав інженера і хрипким шепотом сказав:

— Затримайте Черепашкіна… він винуватець… вибуху…

Після цього ботанік знову знепритомнів. Ми підняли його на руки і обережно понесли до кабінету начальника підземного вокзалу. Негайно викликали лікаря, і той, оглянувши старого, сказав, що він дуже забився, коли падав.

— Через кілька хвилин опритомніє. Нічого страшного нема, — заспокоював лікар.

Тимчасом ті, хто чув слова професора, вже шукали Черепашкіна. Я лишився коло Аркадія Михайловича, ждучи, коли він зовсім опритомніє і розповість про все. Як міг Черепашкін завдати такої шкоди Глибинному шляху? Може, колишній комендант будинку зробив це несвідомо?

Лікар сказав правду: потерпілий швидко опритомнів і зміг докладніше розповісти про те, що він узнав.

Розпрощавшись з нами, професор згадав, що йому треба взяти насіння, і тому, перш ніж їхати на плантацію, він пішов до комори для схову багажу. Повертаючись звідти, він проходив повз незакінчені майстерні, що тільки стіною відокремлювалися від герметизованого тунелю. Тут він помітив людину, що вискочила з-за одного виступу й подалася швидкими кроками в глибину підземелля. Професор придивився пильніше і пізнав доглядача підземного саду.

— Черепашкін! — гукнув він.

Але той, не озираючись, кинувся бігти. Аркадій Михайлович гукнув ще кілька разів. Черепашкін, не зупинявся. Стривожений дивною поведінкою доглядача, професор прискорив ходу. Проте відстань між ними збільшувалася, бо Черепашкін бігав куди швидше, ніж старий професор.

Раптом він кинувся в канаву, що поросла травою, і ліг у ній. Назустріч йому йшли два чоловіки. Очевидно, то були робітники тунелю. Тепер професор швидко наближався до того місця, де лежав Черепашкін. Але тільки-но він підійшов до нього, як позаду прогуркотів вибух. Професор побачив, як перед ним попадали робітники, і відчув, що його кинула якась невидима сила.

Більше він нічого не пам’ятав.

Самборський, що повернувся під час розповіді старого, сказав:

— Кудись зник ваш Черепашкін, Аркадію Михайловичу. Ніде й сліду його не видно… Та я вже зв’язався з Іркутськом і повідомиз про випадок і про ваші свідчення начальника охорони Глибинного шляху. Томазянові слід про це знати.

— Томазянові? — здивовано спитав я. — Чому Томазянові?

— Він же начальник охорони підземного шляху.

— Давно?

— З початку війни.

Це для мене була новина.

Отже, Томазян дістав нове призначення. Його перевели з прокуратури і призначили начальником охорони великого підземного шляху. Це свідчило про довір’я до слідчого, але водночас надзвичайно підвищувало його відповідальність. Томазян мусив розуміти, що коли вороги зберігалися ще на тунелі, то відповідальність за це лягала також на нього, бо, значить, недостатньо досліджена була справа Догадова. Він розумів, що означає нова катастрофа на тунелі і де криються причини її.

— Це те, що затаїв Догадов, — сказав мені Томазян, коли я зустрів його на аеродромі і спитав, якої він думки про катастрофу.

Він прилетів літаком уночі, негайно оглянув місця, де стався прорив повітря, і зустрівся з місцевими інженерами та робітниками. Самборський переказав йому слова професора Довгалюка. Томазян одвідав лікарню, де лежав Аркадій Михайлович, але нічого