Глибинний шлях - Микола Петрович Трублаїні

Вагон, в якому їхав ботанік, мав зупинитися на Прибайкальському вузлі. Там в основному було підземне садівництво Аркадія Михайловича.

Довгалюк жалкував, що з його віком та професією він не може взяти безпосередньої участі в війні. Єдине, що йому залишалось, це з максимальним запалом робити те, що він робив досі. І він дуже поспішав до своїх підземних садів.

Мені теж хотілося ще раз поглянути на них, і я сказав йому про це. Аркадій Михайлович охоче погодився взяти мене з собою на Горішнє озеро, повідомив про це диспетчера і попросив швидше прислати електродрезину. Остання не забарилась, і незабаром ми вирушили в подорож. Дівчина-шофер упевнено вела машину по лабіринту підземних переходів, що з’єднували вокзал з Горішнім озером. Через якийсь час ми проїхали залізну браму і спинились на території “лісництва”.

Особливих змін за той час, що я тут не був, не сталося, але більшість рослин, особливо квіти і трави, дуже виросли й розвинулися.

Нас зустріли “лісовики”, як професор називав своїх помічників. Все це були люди незнайомі мені. Раніш у підземному садівництві працювала переважно молодь та люди середнього віку. Тепер я бачив лише інвалідів та старих дідів: так вплинула на господарство професора Довгалюка війна. Інваліди й діди зустріли Аркадія Михайловича дуже радо, але були стурбовані, що вентиляція працювала недосить добре; і вони боялись, що це може позначитися на рослинах.

— А де Черепашкін? — спитав Аркадій Михайлович.

— Десь подівся вже кілька годин тому. Сказав, що піде просити, щоб посилили вентиляцію. Взагалі останнім часом він тут майже не буває. Більше десь нагорі. Зазирне сюди на якусь годину, і знов його несе на поверхню.

Черепашкін був у них за старшого, бо, як зауважив Аркадій Михайлович, він останнім часом почав виявляти ознаки ініціативи та логічного мислення.

Повітря на плантації справді було не таке, як тоді, коли ми навідувалися сюди разом з Саклатвалою. Тоді воно вражало свіжістю і ароматом різних квітів. Тепер хоча запах квітів був досить сильний, але легкості і приємності не відчувалося.

Професор глянув на прилади, що показували хімічний склад повітря, і переконався, що кисню в ньому значно менше від норми. Зовсім погано було з вогкістю. Якість повітря залежала від вентиляційного господарства в даному секторі тунелю.

— Не дають повітря скільки потрібно, — пояснював Аркадій Михайлович.

— То скажіть, щоб давали. Чи у них щось несправне?

— Економлять. Усе зараз економлять. Навіть освітлення зменшили.

— Скажіть Кротову. Він тут?

— Тут. Я вже скаржився йому, — бідкався професор. — Але сам він не може цього зробити. Потрібний спеціальний дозвіл Саклатвали. А раніш тут все ж таки не так погано було.

— Невже, крім Саклатвали, ніхто не може допомогти вам?

— Макаренко або Самборський.

— Але ж ні того, ні другого тут нема.

— Вчора приїхав Самборський. Забайкальському сектору Глибинного шляху зараз надається особливе значення. Кажуть, що це найважливіша ділянка тунелю. Самборський інспектує тут електричне господарство.

— Тим краще. Значить, можна звернутися до нього безпосередньо.

Аркадій Михайлович погодився зі мною, і ми негайно поїхали розшукувати Самборського, щоб він розпорядився налагодити вентиляцію на території колишнього Горішнього озера.

Ми знайшли його в управлінні сектора, що розташувалося в одному з приміщень підземного вокзалу.

— Дуже радий вас бачити, — привітно сказав інженер, потискуючи нам руки. — Ви знаєте, що ворожа авіація вже намагалась бомбити нашу магістраль. Але в тунелі навіть не чути вибухів бомб. А бомби ті страшної сили.

Аркадій Михайлович вислухав це повідомлення з інтересом, але одразу перейшов до справи, що більше цікавила його.

— З вентиляцією важкувато, — пояснив інженер. — Вся увага керівників нашого повітряного господарства зосереджена тепер на насосних роботах. Мусимо дбати, щоб у тунелі не було ні крихти повітря. Від цього залежить швидкість наших поїздів. Чи треба вам пояснювати, яке це значення має зараз, коли Глибинним шляхом ідуть воєнні перевозки? Але я гадаю, що на вашій ділянці вентиляцію можна поліпшити. Зараз розпоряджуся. До речі, я сам піднімусь на поверхню, бо маю там справу.

— Дуже вдячний Тоді я повертаюсь на свої плантації.

— Так, так. Зроблю все, що зможу. Між іншим, ви нічого не знаєте, що з Макаренком? — звернувся інженер до мене.

— А що?

— Сьогодні ждали його в Іркутську, але він не прибув. Тут роботи для нього сила. Я щойно говорив по телефону з Саклатвалою. Вже кілька днів ми не знаємо, де він і що з ним. Лише вчора дістали повідомлення, що сьогодні приїде, і знов десь зник.

Я сказав Самборському про те, де був Макаренко, і про його несподівану затримку в Москві. Але причини затримки мені були невідомі.

— Він тут конче потрібний, — сказав Самборський. — Ми ж пропускаємо двісті п’ятдесят поїздів на добу лише в одному напрямку. Це майже щоп’ять хвилин поїзд. Ви розумієте, з яким напруженням нам доводиться працювати.

— Але, скільки мені відомо, Ярослав Васильович ніколи легковажно не ставився до своїх обов’язків.

— А я його ні в чому не обвинувачую. Коли його затримали у Москві, то це означає, що там він потрібніший, ніж тут… Та мені вже час нагору. Там мене жде Кротов. Вашого прохання, Аркадію Михайловичу, я не забуду… Будьте здорові!

— Дозвольте й мені разом з вами на поверхню, — сказав я. — Хочеться побачити Кротова.

— Будь ласка, — погодився Самборський. — Хоч зараз нібито й не час для дружніх побачень.

Ми провели професора до дрезини, а потім уже вдвох попрямували до підіймального пункту. Дорогою, коли проходили повз стіну, Самборський звернувся до мене:

— Послухайте, як гуде.

Я притулився до стіни вухом і почув легке дрижання й шум.

Стіна передавала гуркіт електропоїздів, що невпинно мчали цим шляхом.

— Цей гуркіт майже безперервний, — сказав Самборський. — Ешелон за ешелоном з швидкістю понад тисячу кілометрів на годину проносяться тут. І в кожному ешелоні, крім вантажів, понад тисячу