Глибинний шлях - Микола Петрович Трублаїні

Довідавшись про моє бажання їхати разом з ним, Макаренко обіцяв дістати мені квиток у вагон 17, в якому він уже має місце. Ми умовились зустрітися на вокзалі в Пушкіно. Після цього я заходився готуватися до подорожі. Треба було також написати листа Станіславу Шелемесі. Полковник, як повідомив мене Черняк, уже браз активну участь в повітряних операціях на Західному фронті.

Столиця жила бурхливим життям, на кожному кроці відчувався темп воєнного часу. На вулицях поменшало таксі, але збільшилась метушня. На всіх вікнах були наклеєні паперові стрічки. Над містом проносились патрульні загони літаків-винищувачів. Гучномовці сповіщали про новини на фронтах. Трамваї і автобуси були переповнені військовими, з яких переважна більшість щойно одягли форму.

О пів на шосту я був уже в Пушкіно. Автобуси, трамваї і тролейбуси спускалися пологими тунелями на глибину в сто вісімдесят метрів. Тут знаходились головні приміщення вокзалу. Ця глибина захищала вокзал від найстрашніших авіабомб. Крім того, зверху було ще два шари сталебетонних плит в два метри завтошки.

У величезних, яскраво освітлених залах гуділо, немов у колосальному вулику. Через одні із скляних дверей я бачив, як на перони вокзалу прибували ешелони з військом. Частина з них розвантажувалася тут же, і ті бійці, що вчора бились на Далекому Сході, сідали в автомобілі та надземні поїзди, щоб наступного дня взяти участь у боях на Західному фронті.

Стрілка годинника наближалась до шести, а Макаренка все ще не було. Я не міг припустити, щоб він спізнився, але коли до відходу поїзда залишилося п’ять хвилин, я почав турбуватися. Тим часом вийшов на перон і почав проходжуватися біля свого вагона.

Залишилося дві хвилини, коли на перон вибіг Тарас Чуть. В довгій військовій шинелі, що волочилась майже по землі, хлопець виглядав досить смішним. Він поспішав до самого вагона і, побачивши мене, дуже зрадів.

— Це вам від Ярослава Васильовича, — сказав він, даючи мені квиток.

— А де ж він?

— Не їде.

— Не їде?

— Затримався в Москві і попросив мене передати вам квиток. Ледве встиг.

Я схопив квиток і кинувся до вагона, вже не маючи часу на розпитування. Тарас не відставав від мене.

— Побачите Аркадія Михайловича, — швиденько говорив він, — перекажіть йому привіт. Я пишу йому щодня, але від нього вже кілька день не одержую відповіді.

Я потиснув Тарасові на прощання руку і ледве вскочив у вагон, як двері за мною автоматично зачинилися.

Поїзд рушив повільно, без жодного поштовху. Я ще кілька секунд бачив на пероні Тараса, та ось він зник, а провідник попросив мене пройти на своє місце.

Цей герметично закупорений вагон був подібний до того, яким ми їхали з Тихоокеанська до Москви, лише не так комфортабельно обладнаний. Замість чотиримісних купе тут були дванадцятимісні, і в кожному з них було по тридцять чоловік, що мали право лише сидіти. Плацкарти для спання були скасовані. Це пояснювалося війною, але на Глибинному шляху ця незручність великого значення не мала, бо подорож відбирала лише кілька годин.

На стінці вагона висів прилад, що показував швидкість руху поїзда. Коли стрілка циферблата показала тисячу, я розгубився: нічого не свідчило про цей шалений рух. Правда, трясло і начебто гуділо чи дзвеніло, але це майже не відрізнялося від звичайного швидкого чи кур’єрського поїзда.

Стежачи за кількістю пройдених кілометрів, пасажири вгадували, до якого міста ми наближаємось. Чимало людей вийшло біля Іркутська, де вони пересіли у вагони, що повертали відгалуженням від головного шляху на південь. Поїзд промчав повз Байкал, і я став готуватися перейти у хвостовий вагон, щоб залишитися на Найглибшій.

Пересадка відбулась на значній віддалі від Найглибшої, бо гальмування забирало чимало часу. Нарешті вагон зупинився, продзеленчав дзвоник, відсунулися заслінки вікон і відчинилися двері.

Мені якось не вірилося, що ми прибули сюди з такою надзвичайною швидкістю, і я раз у раз позирав на годинник, зважуючи, що лише кілька годин тому був у Москві. Ця блискавичність руху підземним шляхом викликала виняткову повагу до Ярослава Макаренка, що зумів цього домогтися.

В мої плани входило пробути якийсь час на Найглибшій і ознайомитися з роботою колективу співробітників цієї станції, щоб в наступній статті розповісти про людей, які далеко від фронтів, ретельно виконуючи свої обов’язки, сприяють перемогам нашої армії.

Але, опинившись тут і знаючи, що десь мусить бути Аркадій Михайлович Довгалюк, не міг втриматися, щоб не пошукати його. І який же я був задоволений, коли раптом побачив його тут же, на платформі вокзалу! Професор чекав на електродрезину для поїздки на плантації Горішнього озера.

Старий обняв мене і почав розпитувати і про поїздку, і про друзів, і про події. Довелось переказувати йому про свої пригоди за останні дні, про зустрічі з Шелемехою, Черняком, Макаренком, Барабашем та Лідою. Здоров’я Ліди дуже схвилювало старого. Він довго розпитував мене про моє побачення з нею і про операцію.

Задовольнивши цікавість старого, я й собі почав допитуватися в професора про його життя за останній час. Виявилося, що початок війни застав Аркадія Михайловича в Тихоокеанську. Він перебував у місті під час бомбардування, був свідком пожеж, паніки серед цивільного населення в перші хвилини, а потім виняткової організованості і героїчної роботи команд протиповітряної та протихімічної оборони і, нарешті, повітряного бою над містом. Радянські винищувачі запізнилися лише на кілька хвилин, але, з’явившись над містом, зуміли вмить порушити бойове шикування ворожих літаків, чимало з них збили, а решту розігнали.

Наказ про негайне повернення всіх службовців тунелю на свої пости професор почув по радіо і поспішив до вокзалу підземної залізниці. Тимчасом місто заповнювало військо, що зосереджувалося біля вокзалу. Невійськових ні в вокзал, ні на залізницю не пускали. Виняток робили лише для співробітників підземного шляху. Аркадій Михайлович виїхав додатковим вагоном. Такі вагони, із самостійним керуванням, додавали до поїздів далекого призначення, в дорозі вони відчіплювалися і заходили на потрібні підземні вокзали.