Чоловіки під охороною - Робер Мерль

доктора Мартінеллі)..» Я ненавиджу цей гучний, безплотний голос, який звалюється мені на толову, мов прокляття. В залі западає тиша, всі погляди прикипають до мене. Принаймні я так гадаю, бо сам не дивлюсь ні на кого, крім Дейва. Я поплескую долонею його по плечу й усміхаюсь йому з упевненістю, якої насправді не маю. Я з усіх сил граю роль героїчного батька, яку син мені відводить. Та щойно підводжусь, щоб податися з кафетерію, як відчуваю себе геть самотнім. А телефоністка проказує свою монотонну літанію далі; вона не замовкне доти, доки я зніму трубку. Я згадую, яке гнітюче враження справив на мене такий виклик місяць тому. І від цього спогаду мене кидає в холод. Я петляю між столиками в кафетерії, втупившись очима перед себе. У мене таке враження, ніби мене хтось переслідує, але не поглядом, як бог переслідував Каїна, а ще гірше: мені здається, наче за мною невідступно женеться моє власне прізвище. Щоразу, коли воно лунає, мені стає все страшніше…

Є щось нелюдське в цьому безугавному повторенні й у байдужому голосі, який мене кличе. Я, звісно, розумію, що він — тільки знаряддя долі, що сам я й моя доля для нього чужі. В ньому не бринить ні ненависть, ні любов, ні нетерплячість. Він просто повторює моє прізвище. Мені спадає на думку, що так само, мабуть, викликають до пекла мерців, які стоять там у черзі… «Доктора Мартінеллі… Доктора Мартінеллі… Доктора Мартінеллі…» Естафету перебирають гучномовці в коридорі, і тут голос, відбиваючись луною в кінці вузького коридора, лунає майже погрозливо. Мені відлягає від серця, коли я бачу містера Берроу, що стоїть на порозі свого кабінету й робить мені знаки, щоб я йшов швидше. Я наддаю ходи, підходжу до нього, він ступає вбік, але досить повільно, і я на порозі ненароком штовхаю його ліктем у черевце. Містер Берроу скрикує безстатевим голосом, я щось белькочу йому, вибачаюсь і водночас кидаю швидкий професійний погляд на його пузо, мовби сподіваючись, що воно зараз прорве, як чиряк.

Трубка лежить не на столі, а на апараті, і я запитую себе, чому Гельсінгфорс викликає мене до телефону, а не передає через управителя листа. Вона нічого не робить без певної мети, і ця її мета загалом недоброзичлива, отож Гельсінгфорс, гадаю, має чималу втіху від того, що, обходячи містера Берроу, вселяє в нього тривогу.

Я беру трубку, і тепер голос телефоністки, що стих у гучномовці, озивається біля мого вуха.

— Доктор Мартінеллі?

— Так.

— З’єдную.

У трубці надовго западає тиша. Краєчком ока я бачу, як містер Берроу, зігнувшись у три погибелі й похиливши лискучу маківку, з підкресленою стриманістю причиняє за собою двері власного кабінету.

— Докторе Мартінеллі! — чую я голос Гельсінгфорс.

Ці два слова відлунюють, як удар кулаком по столу. Я озиваюсь, і Гельсінгфорс говорить далі. Чому цей жіночий голос удесятеро могутніший, владніший і брутальніший за голос черствого фалократа? Я дивлюсь на годинника: коли зважити, що дорога неблизька, то Гельсінгфорс не дає мені, щоб зібратися, й півгодини.

Мене пригнічує поїздка на Чучці під сірим небом і з Джекі позаду, яка цілих півтори години від сторожової випіки до фешенебельного будинку Гельсінгфорс не озивається жодним словом, не всміхається, навіть не зиркає в мій бік. Час від часу я обертаюсь у сідлі, двічі ставлю їй невинні запитання. Вона коротко відповідає. Але її гарні сірі очі, які бозна-чому завжди здаються мені зеленими — мабуть, через дуже густі чорні вії, що обрамляють їх, — не відриваються від гриви мерина.

Я знову переймаюся тим почуттям (тепер його посилює ще й моя тривога), яке не полишає мене ні на мить: щоразу, коли жінка не звертає на мене уваги, мені здається, що вона мене покидає. Ні, це не зарозумілість. Тут щось зовсім інше — емоційна невдоволеність чи що. І коли я на передостанньому повороті дороги знов обертаюся до свого конвоїра, мене найбільше схвильовує те, що обличчя в нього насправді небайдуже: конвоїр мій кліпає очима, супить брови, стискує губи. Нарешті я здогадуюся, що в Джекі на душі: вона стривожена. Моїй озброєній до зубів охоронниці бракує, правда, певності, але від цього мені анітрохи не легше.

Ми прибуваємо на місце.

— Не треба, докторе, — каже Джекі, побачивши, що я зібрався розсідлати Чучку. Потім, залишивши в стійлі мерина, переходить до моєї кобили, старанно причиняє за Собою дверцята й байдуже питає: Чучка не загубила підкову? Потримайте її, я зараз подивлюсь.

Я беру кобилу за вуздечку. Джекі нахиляється, попліскує рукою Чучку по гомілці, проказуючи: «Дай! Дай!», — піднімає їй передню ліву ногу, зиркає на непошкоджену блискучу підкову, а тоді раптом торкається рукою мого коліна й промовляє:

— Ну ж бо, годі вам.

Дивна річ, але цей її вчинок мене не заспокоює, скоріше навпаки. Те, Що Джекі вирішила мене підбадьорити, тільки посилює моє занепокоєння.

Я виходжу зі стійла. Тепер мені треба пройти метрів сто через луку. Після дощів трава стала зелена, густа, вона вигналась обабіч вузької стежки мені по пояс, та й сама стежка, поки не було Гельсінгфорс, заросла по щиколотки травою. В мене калатає серце й пітніють долоні. Одначе навіть у хвилини найбільшого напруження на нас надто дивно впливає безглузда влада дрібних суперечностей: я з досадою відзначаю, що намочу в траві ноги.

Розділ чотирнадцятий

Заходжу до басейну й застаю там голу Гельсінгфорс. Одрі ніде не видно. Гельсінгфорс повертається до мене спиною. Але яка ж у неї спина! її монументальна бронзова постать пливе в прозорій воді, лишаючи за собою пінистий слід. Гельсінгфорс наближається до сатира, що в кінці доріжки випльовує в басейн великі бульбашки, пливе назад і зупиняється за два метри від бортика, де стою я; потім прибирає з лівої щоки волосся і, повернувши голову на три чверті в мій бік, мовчки роздивляється мене. І як тільки