Казки роботiв. Кiберiада - Станіслав Лем

новий великий мудрант, а вони, зайняті пошуками решток моєї кореспонденції з пралею, взагалі його не помітять! О, хай тоді неодмінно знають, що моє сердечне прокляття і мій найщиріший гнів з ними і серед них, що я маю їх за лизогробів, труполюбів, шакалістів, які тому живляться рештками, що ніхто з‑посеред них не здатний розібратися в живій мудрості! Нехай же, видаючи повні зібрання моїх творів, ті некроманти, ті прахолюби змушені будуть опублікувати й цей «Заповіт», сповнений останніх проклять, адресованих їм, нехай позбудуться самовдоволення від того, що з‑посеред них походив незрівнянний мудрець Хлоріян‑Теорицій Кляпостол, котрий навчав навіки‑віків наперед! Нехай знають, зводячи мені постаменти, що бажав я їм усього найгіршого, що тільки має в собі Космос, а ненависть мого прокляття, скерованого в майбутнє, дорівнює тільки його безсиллю. А тому бажаю, аби знали, що я не признаюся до їхнього роду і немає між мною й ними нічого, крім щирої огиди, яку я відчуваю до них!!!

Марно намагався Кляпавцій під час цієї промови заспокоїти несамовитого дідугана. Викрикуючи останні слова, той зірвався на ноги і, погрожуючи кулаком наступним поколінням, аж пінився від жахливих прокльонів, невідомо звідки взятих при такому скромному житті, розлючений, посинілий, затупав, загарчав, увесь спалахнув і від холеричного замикання гепнувся мертвий долі. Кляпавцій, дуже засмучений таким неприємним поворотом справи, сів віддалік на камені, підняв «Заповіт» і почав читати його. Але від густоти епітетів, призначених майбутньому, вже на другій сторінці йому замиготіло в очах, а закінчивши третю, мусив витерти спітніле раптом чоло, бо доброчесний покійний Хлоріян‑Теорицій явив зразки абсолютно неперевершеного космічного лихослів’я. Цілих три дні, вилупивши очі, читав Кляпавцій той «документ», та й задумався, чи повідомити про нього світ, чи знищити? І досі так сидить, неспроможний вирішити це…

– Виразно бачу, – сказав король Геніальйон, коли машина, закінчивши оповідання, відійшла вбік, – якийсь натяк на справи оплати, які вже стали на черзі в нас, оскільки після чудової ночі оповідей до печери заглядає світло нового дня. А тому скажи, мій любий конструкторе, якої нагороди бажаєш?

– Пане, – сказав Трурль, – ти ставиш мене в незручне становище. Хоч би що я побажав, отримавши його, може, потім шкодуватиму, що не попросив більше. І водночас я не хотів би образити Вашу Королівську Величність надто високими вимогами. Тому визначення розміру гонорару полишаю на Вашу Монаршу ласку…

– Хай буде й так, – приязно відповів король. – Оповіді були чудові, машини – досконалі, а тому не бачу іншого способу, як тільки обдарувати тебе найбільшим скарбом, якого б ти, і цього я цілком певен, не поміняв на жоден інший. Дарую тобі здоров’я і життя – оце, я думаю, гідна нагорода. Всяка інша здавалася б мені невідповідною, оскільки вона не зрівноважить ані золота Правди, ані Мудрості. Отож будь здоров, приятелю, і надалі приховуй від світу свої істини, занадто жорстокі для нього, і, щоб їх не розпізнали, вкладай у казки.

– Пане, – мовив здивований Трурль, – невже ти спершу мав намір позбавити мене життя? Невже такою мала б бути моя винагорода?

– Розумій мої слова як хочеш, – відповів король. – Що ж до мене, то я розумію це так: якби ти мене тільки розважив, щедрості моїй не було б меж, але ти зробив більше, і тому ніякі багатства не можуть дорівнятися твоєму творінню. Даючи тобі змогу і далі проводити таку діяльність, якою ти прославився, не маю для тебе ані вищої плати, ані винагороди…

АЛЬТРУЇЗИН, АБО ОПОВІДЬ ПРО ТЕ,

ЯК ПУСТЕЛЬНИК ДОБРИЦІЙ

ЗАХОТІВ ОЩАСЛИВИТИ КОСМОС

І ЩО З ТОГО ВИЙШЛО

[26]

Кляпавцій шукає й знаходить істот, що знаходяться "на найвищому штабелі розвитку" і намагається поставити їм питання про щастя, однак відповіді не отримує . Історія про про невдалі спроби ощасливити цілі планети, а потім - про препарат Альтруїзин...

Якогось літнього дня конструктор Трурль, підстригаючи у своєму садку кібербарис, побачив, що дорогою йде якийсь обірванець. Своїм виглядом він викликав водночас і співчуття, і страх. Всі кінцівки в того робота були пообв’язувані шнурками й подоточувані закіптюженими трубами від грубок, а за голову йому правив старий дірявий горщик, у якому від мислення так гуло, що аж іскри сипалися. Шию так‑сяк підтримував уламок штахети, а у відкритому череві дриготіли й чаділи катодні лампи, котрі той бідолаха притримував вільною рукою, другою безперестанку підкручуючи розхитані гвинтики. Коли він, кульгаючи, минав Трурлеву хвіртку, в нього перегоріли відразу чотири запобіжники, тож він на очах у конструктора почав розсипатись у клубах диму і смороді перепаленої ізоляції. Охоплений співчуттям, Трурль одразу вхопив викрутку, обценьки та ізоляційну стрічку і поспішив на допомогу мандрівцеві. Той уже кілька разів зомлів, при цьому триби від загальної десинхронізації жахливо скреготіли, однак Трурлеві нарешті вдалося повернути йому сяку‑таку притомність і, вже перев’язаного, він посадив його у вітальні. А поки бідолаха жадібно підзаряджався від батареї, Трурль, неспроможний довше стримувати цікавості, почав розпитувати, що довело його до такого жалюгідного стану.

– Милостивий пане, – відповів незнайомий робот, ще тремтячи всіма магнітами, – мене звуть Добрицієм, а сам я є, тобто був, пустельником‑анахоретом; шістдесят і сім років пробув у пустелі, віддаючись побожним роздумам. Та одного ранку мені спало на думку, чи правильно я чиню, живучи самітником. Чи можуть усі мої глибокі роздуми й духовні дослідження втримати на місці хоча б одну заклепку, бо хіба ж не першим моїм обов’язком є поміч ближнім, а тільки потім – турбота про власне спасіння? Хіба…

– Ну, гаразд, гаразд, пустельнику, – перебив його Трурль, – стан твоєї душі того ранку я вже більш‑менш розумію. Розкажи, будь ласка, що було далі.

– Я подався до Фотури, де випадково познайомився з одним славетним конструктором на ім’я Кляпавцій.

– Та ну! Не може бути! – вигукнув Трурль.

– Що таке, пане?

– Та ні, нічого! Розказуй, будь ласка, далі.

– Тобто – не відразу з ним познайомився; то був великий пан, він їхав автоматичною каретою, з якою міг собі розмовляти, як оце я з тобою; та карета, коли я, незвиклий до міського руху, став посеред вулиці, обізвала мене непристойним словом, так що я мимоволі торохнув її костуром по ліхтарю. Як вона тоді розлютувалася! Але пасажир присоромив її, а мене запросив досередини. Тоді я розповів йому, хто я і чому полишив пустелю, а також сказав, що не знаю, чим зайнятися далі; він похвалив моє рішення і, в свою чергу, відрекомендувався, досить довго розповідав про свої