Сутінки - Стефані Маєр

Мисливець повагом рушив до мене.

— Дуже ефектно, — приязно сказав він, оглядаючи хаос із битого скла. — Я подумав, що ця зала візуально додасть моєму маленькому фільму драматичності. Тому вибрав її для зустрічі з тобою. Напрочуд вдалий вибір, хіба ні?

Я проігнорувала Джеймса, підводячись навкарачки та повзучи до інших дверей.

Він одразу обігнав мене, притиснувши бетонною ступнею мою ногу до підлоги. Огидний хрускіт я почула до того, як різонув біль. Та коли я таки відчула його, то не втримала агонізуючого крику. Я скрутилася клубочком, щоб дотягнутися до ноги; мисливець стояв наді мною, посміхаючись.

— Не хочеш змінити своє останнє прохання? — привітно поцікавився він. Пальцем ноги штовхнув мою скалічену ногу, я почула несамовитий крик. Приголомшено збагнула, що це волаю я.

— Невже не було б краще, якби Едвард спробував знайти мене? — підказав він.

— Ні! — прохрипіла я. — Ні, Едварде, ні… — щось врізалося в обличчя, відкидаючи мене назад на розтрощені дзеркала.

Сильніше, ніж біль у нозі, я різко відчула рану на голові — там, де скло розпанахало потилицю. Тепла рідина почала небезпечно швидко просочуватися крізь волосся. Я відчувала, як вона просякнула сорочку на плечі, чула, як вона крапає на дерев’яну підлогу. Від запаху в мене звело живіт.

Крізь нудоту й запаморочення я несподівано побачила останній шматочок надії. Джеймсові очі, до того просто пильні, наразі палали неконтрольованою жагою. Кров, що темно-червоною квіткою розтікалася по сорочці, утворювала озерце на підлозі та змушувала його казитися від спраги. Не важливо, яким був оригінальний задум, мисливець довго не витримає.

Швидкий кінець — все, на що я могла сподіватися в той час, як кров, цебеніючи з голови, висотувала з собою свідомість. Очі заплющувалися.

Я почула, наче з-під води, фінальне виття мисливця. Крізь довгі тунелі, на які перетворились мої очі, я бачила, як наближається його темна фігура. Останнім зусиллям рука інстинктивно піднялася, щоб захистити обличчя. Очі заплющилися, мене підхопила темна течія.

Розділ 23

Янгол

Коли мене несла течія, я бачила сни.

Там, де я пливла, під темними водами, я почула найсолодший звук на світі, що міг народитися тільки у моїй голові — такий прекрасний, такий обнадійливий, такий жахливий! Це було інше виття — глибший, оскаженіліший рик, що вібрував од люті.

Мене викинуло назад, майже на поверхню, гострим болем, що протяв підняту руку, та я не могла повернутися до реальності аж настільки, щоб розплющити очі.

Потім я зрозуміла, що померла.

Крізь глибоку товщу води я почула, як янгол кличе мене на ім’я, кличе до єдиного раю, який мені потрібен.

— Ні, Белло, ні! — волав янгол переляканим голосом.

Крізь звук довгожданого голосу прорвався інший шум — жахливий ґвалт, який розум відмовився сприймати. Огидне низьке виття, приголомшливий хрускіт, пронизливий виляск, що раптом обірвався…

Натомість я щосили намагалася зосередитись на голосі янгола.

— Белло, будь ласка! Белло, почуй мене, будь ласка, будь ласка, Белло, будь ласка! — молив він.

Так, хотіла сказати я. Сказати хоч щось. Але не могла відшукати губи.

— Карлайле! — змучено закричав ідеальний голос. — Белло, ой, ні, будь ласка, будь ласка! — янгол заридав безслізним, надсадним риданням.

Янгол не повинен плакати, це неправильно. Я намагалася навпомацки знайти його, сказати йому, що все добре, — та води так багато, вона давить на мене, я не можу дихати.

Я відчула, як щось тисне на голову. Боляче! Потому як цей біль прорвався до мене крізь темряву, з’явилися інші, гірші больові точки. Я закричала вголос, задихаючись, прориваючись крізь темну товщу води.

— Белло! — заверещав янгол.

— Вона втратила багато крові, але рана на голові не глибока, — повідомив спокійний голос. — Обережно з її ногою, вона зламана.

З вуст янгола зірвалося розлючене виття. Я відчула, як у боці кинджалом штрикнув біль. Це жахливе місце не може бути раєм, ні? Для раю тут забагато болю.

— Також пара ребер, гадаю, — вів далі розмірений голос.

Різкий біль починав стихати. Його витіснив новий, пекучий біль у руці, у тисячу разів сильніший за решту. Мене спалюють живцем.

— Едварде, — спробувала я пожалітися, та мій голос був важкий і повільний. Я не розуміла сама себе.

— Белло, з тобою все буде гаразд. Ти чуєш мене, Белло? Я кохаю тебе.

— Едварде, — повторила я спробу. Голос прозвучав ледь-ледь чіткіше.

— Так, я тут.

— Боляче, — заскімлила я.

— Я знаю, Белло, знаю, — а потім кудись убік, змученим голосом: — Невже ти нічого не можеш зробити?

— Мою валізку, будь ласка… Затримай дихання, Алісо, це допоможе, — пообіцяв Карлайл.

— Аліса? — простогнала я.

— Вона тут, вона знала, де тебе знайти.

— Рука болить, — намагалася сказати я.

— Я знаю, Белло. Карлайл дасть тобі щось, і біль припиниться.

— Моя рука палає! — заверещала я, нарешті повністю прорвавшись крізь темряву, очі затремтіли й розплющилися. Я не бачила Едвардового обличчя — щось темне і тепле затуманювало зір. Ну, чому вони не бачать вогню, чому не погасять його?

Едвардів голос був переляканий.

— Белло?

— Вогонь! Хто-небудь, загасіть вогонь! — верещала я, а полум’я палило мене.

— Карлайле! Її рука!

— Джеймс укусив її, — Карлайлів голос більше не був спокійний — він був приголомшений.

Я почула, як Едвард припинив дихати від жаху.

— Едварде, давай, — почувся голос Аліси біля моєї голови. Холодні пальці легенько витерли вологу під очима.

— Ні! — заревів він.

— Алісо, — простогнала я.

— Можливо, ще є шанс, — сказав Карлайл.

— Який? — заходився благати Едвард.

— Поглянь, чи зможеш ти висмоктати отруту. Рана відносно чиста. — Карлайл говорив, а я відчувала, як щось тисне на голову, проколює і стягує шкіру. Біль від цих процедур загубився у болю від вогню.

— Це спрацює? — запитала Аліса напруженим голосом.

— Я не знаю, — відповів Карлайл. — Але варто поквапитися.

— Карлайле, я… — завагався Едвард. — Я не знаю, чи впораюся, — у незрівнянному голосі забриніла мука.

— В будь-якому разі вирішувати тобі, Едварде. Я не зможу допомогти тобі. Я маю зупинити кровотечу тут, якщо ти збираєшся випити кров з Беллиної руки.

Я скорчилася, охоплена нестерпними муками, рух змусив спалахнути огидний біль у нозі.

— Едварде! — закричала я, зрозумівши, що очі знову заплющилися. Я розплющила їх, відчайдушно прагнучи відшукати кохане обличчя. І я знайшла. Нарешті я бачила прекрасне обличчя, спотворене маскою нерішучості та болю.

— Алісо, принеси щось, щоб накласти шину на ногу! — Карлайл схилився наді мною, працюючи над раною на голові. — Едварде, або зараз, або буде запізно.

Едвардове обличчя витягнулося. Я спостерігала за його очима — рішучість витіснила сумнів. Щелепа напружилася. Я відчула холодні сильні пальці на палаючій руці, вони