Сутінки - Стефані Маєр

Запитання таксиста проштрикнуло фантазії, як повітряну кульку, солодка омана репнула, як стиглий кавун. Страх, похмурий та суворий, тільки й чекав, щоб заповнити порожнечу, що виникла на їхньому місці.

— П’ятдесят Восьма, двадцять перший номер, — промовила я здушено. Таксист зиркнув назад, розхвилювавшись, що у мене напад чи щось у такому дусі.

— Тоді ми на місці, — йому не терпілося випхати мене з машини — мабуть, сподівався, що я не вимагатиму здачі.

— Дякую, — прошепотіла я. Боятися нема чого, нагадала я собі. Будинок порожній. Я повинна поспішати — мама чекає на мене, їй страшно, її життя залежить від мене.

Я чкурнула до дверей, механічно потягнувшись, щоб дістати ключа з-під карнизу. Відімкнула двері. Всередині було темно, пусто, звично. Я помчала до телефону, дорогою ввімкнувши світло у кухні. Там на білій дошці маленькими охайними цифрами написаний був десятизначний номер. Пальці плуталися у кнопках, набирали не те. Довелося скинути й почати заново. Цього разу я зосередилася виключно на кнопках, уважно натискаючи одну по одній. Тремтячою рукою піднесла слухавку до вуха. Пішов один гудок.

— Привіт, Белло! — відповів спокійний голос. — Як швидко. Я вражений.

— З мамою все гаразд?

— Просто чудово. Не хвилюйся, Белло, я не сваритимусь із нею. Хіба що ти прийшла не сама.

Приємний, веселий голос.

— Сама. За все життя я не була самотнішою.

— Дуже добре. Тепер. Ти знаєш балетну студію просто за рогом вашого будинку?

— Так. Я знаю, як туди дістатися.

— Що ж, тоді до скорої зустрічі.

Я повісила слухавку. Пролетіла через кімнату, вискочила в двері на нестерпну спеку.

Не було часу озиратися на будинок, та я й не хотіла дивитися на нього зараз. Його пустка втілює страх, а не теплоту домашнього вогнища. Останнім у рідних стінах ходив мій ворог.

Я майже фізично могла, скосивши оком, побачити маму в тіні великого евкаліпта, біля якого я гралася в дитинстві. А може, вона стоїть навколішках біля поштової скриньки на маленькому шматочку запиленої землі — кладовищі всіх квітів, які вона намагалася виростити? Спогади кращі за те, що я бачу сьогодні. Але я втікала подалі від них, до рогу, залишаючи все позаду.

Я рухалась повільно, наче бігла по вологому піску. Схоже, я розучилася ходити по бетону. Він не дає мені достатньо опори. Я кілька разів перечепилася, один раз впала, приземлившись на руки й пошкрябавши їх об тротуар, похитуючись пішла далі, щоб знову хитнутися вперед і ледве не впасти. Кінець кінцем я дісталася рогу. Залишився один квартал; я побігла, піт градом котився по обличчю, я важко дихала. Сонце пекло шкіру, воно було занадто яскраве, здається, воно відбивалося від білого бетону й сліпило мене. Я почувалася надзвичайно беззахисною. Набагато пристрасніше, ніж коли-небудь могла б припустити, захотіла я опинитися під захисним зеленим покровом лісу в Форксі… вдома.

Обігнувши останній ріг і опинившись на вулиці Кактус, я побачила студію, що мала точнісінько такий вигляд, як у спогадах. Стоянка перед нею була порожня, на всіх вікнах опущені жалюзі. Я вже не могла бігти — не могла дихати; фізичні вправи та страх зробили своє діло на славу. Я думала про маму, щоб хоч пересувати ноги: одна-друга, одна-друга.

Підійшовши ближче, я побачила прикріплене до дверей повідомлення, написане від руки на яскраво-рожевому папері. Воно стверджувало, що танцстудію зачинено на весняні канікули. Я взялася за ручку, обережно її потягнула. Не замкнено. Я спробувала заспокоїти дихання і відчинила двері.

У вестибюлі темно, пусто і прохолодно, тихо гуде кондиціонер. Пластикові литі стільці складені вздовж стін, від килима пахне шампунем. У західному танцхолі темно, — побачила я крізь відчинене оглядове вікно. У східному, більшому, ввімкнене світло. Але жалюзі на вікнах опущені.

Мене охопив такий сильний жах, що я буквально закам’яніла на місці, ніби потрапивши в капкан. Не могла змусити ноги рухатися вперед.

Потім мене покликав мамин голос.

— Белло? Белло? — та сама істерична нотка. Я помчала до дверей, на звук її голосу.

— Белло, ти налякала мене! Ніколи більше не роби так зі мною! — вів далі голос, коли я вскочила у довгу залу з високою стелею.

Я роззирнулася довкола, намагаючись визначити, звідки лунає голос. Я почула, як мама засміялася, обернулася на звук.

Ось де вона, на екрані телевізора, полегшено куйовдить моє волосся. Це день Подяки, мені дванадцять. Ми востаннє поїхали в гості до бабусі у Каліфорнію, наступного року вона померла. Ми пішли на пляж, я перехилилася далеко за край пірсу. Мама побачила, як я молочу п’ятами, намагаючись відновити рівновагу.

— Белло? Белло? — перелякано закричала вона.

Екран телевізора став блакитним.

Я повільно повернулася. Мисливець нерухомо завмер біля запасного виходу — так нерухомо, що я спершу його не помітила. У руці він тримав пульт. Довгу мить ми мовчки дивилися одне на одного, тоді він посміхнувся.

Підійшов до мене досить близько, пройшов повз, щоб покласти пульт на столик поруч із відеомагнітофоном. Я обережно повернулася, щоб прослідкувати за ним.

— Вибач, Белло, хіба не краще, що твоїй матері не довелося у це вплутуватись? — запитав він увічливим ласкавим голосом.

Мене раптом як осяяло. З мамою все добре. Вона досі у Флориді, так і не отримала мого повідомлення. Вона ніколи не відчувала невимовного жаху, дивлячись у темно-червоні очі на ненормально блідому обличчі переді мною. З нею все гаразд.

— Так, — відповіла я; голос забринів від полегшення.

— Як підказує мені слух, не схоже, щоб ти розгнівалася, що я тебе надурив.

— Я не серджуся.

Неочікуване піднесення додало мені мужності. Яка тепер різниця? Незабаром усе закінчиться. З Чарлі, з мамою нічого не трапиться, їм ніколи не доведеться боятися. Я відчула мало не ейфорію. Аналітична частина мозку попереджала, що я перебуваю небезпечно близько до того, щоб зламатися через стрес.

— Як дивно! Ти справді так думаєш, — темні очі зацікавлено вивчали мене.

Зіниці чорні, лише по краях бринить рубіновий відтінок. Голодний. — Маю віддати належне тому дивакуватому клану — ви, люди, буваєте доволі цікавими. Гадаю, я розумію, що вабить їх спостерігати за вами. Неймовірно — схоже, деякі з вас цілковито позбавлені егоїзму.

Він стояв за метр, склавши руки навхрест, і допитливо дивився на мене. У його обличчі, у позі не було загрози. Він мав пересічний вигляд: лице, фігура — нічого особливого, абсолютно. Лише біла шкіра та кола під очима, до яких я останнім часом звикла. На мисливцеві була блакитна сорочка на довгий рукав і вицвілі сині джинси.

— Гадаю, ти зараз скажеш мені, що твій хлопець за тебе