Сутінки - Стефані Маєр
Я чекала на вдалу нагоду, згораючи від нетерпіння, мимоволі постукуючи підошвами по підлозі. Ми сиділи на довгих рядах стільців перед металодетекторами. Джаспер та Аліса вдавали, що роздивляються людей, насправді ж спостерігали за мною. Щоразу, коли я на сантиметр посувалася у кріслі, парочка крадькома кидала на мене блискавичні погляди. Ситуація безнадійна. Може, варто побігти? Чи наважаться вони насильно зупиняти мене у людному місці? Чи просто підуть назирці?
Я витягнула з кишені непідписаний конверт, поклала зверху на чорну шкіряну сумочку Аліси. Вона поглянула на мене.
— Мій лист, — сказала я.
Вона кивнула, засовуючи його у верхню кишеньку. Він швидко знайде адресата.
Минали хвилини, наближався час прибуття Едварда. Просто неймовірно, як кожна клітинка мого тіла, здається, знала, що він наближається, прагнула з ним зустрітися. Так було ще важче. Я збагнула, що намагаюся вигадати виправдання, щоб залишитися, побачити його, а потім втікати. Та я знала: це неможливо, якщо я хочу мати хоч якийсь шанс вирватися.
Кілька разів Аліса пропонувала зводити мене поснідати. Пізніше, казала я, не зараз.
Я втупилася в табло прильотів, спостерігаючи, як рейс по рейсу прибувають за розкладом. Рейс із Сієтла підповзав ближче до верху.
Коли залишалося всього півгодини для здійснення втечі, цифри змінилися. Едвардів літак прилетить на десять хвилин раніше. У мене немає часу.
— Треба поснідати зараз, — швидко сказала я. Аліса підвелася.
— Я піду з тобою.
— Ти не заперечуєш, якщо Джаспер складе мені компанію? — запитала я. — Почуваюся трохи… — я не закінчила речення. Вираз очей у мене достатньо божевільний, щоб бути промовистішим за слова.
Джаспер скочив на ноги. В Аліси вигляд був спантеличений, та — з полегшенням побачила я — не підозріливий. Напевно, вона приписувала зміну у видінні хитрощам мисливця, а не ймовірності моєї зради.
Джаспер мовчки йшов поруч, його рука лежала на моєму поперекові, наче він мене підтримував. Я вдала, що мене нічого не зацікавило в кількох перших кафе, видивляючись те, що мені насправді потрібно. Ось і воно, за рогом, поза досяжністю гострих очей Аліси: жіночий туалет на третьому поверсі.
— Ти не проти? — запитала я Джаспера, коли ми проходили повз. — Я на хвилинку.
— Я стоятиму тут, — сказав він.
Щойно за мною зачинилися двері, я побігла. Пам’ятаю, як колись заблукала, вийшовши не туди з цього туалету, тому що в ньому є два виходи.
Невеличка пробіжка від других дверей — і я опинюся просто біля ліфтів. Якщо Джаспер залишиться там, де сказав, я не потраплю в поле його зору. Я мчала не озираючись. Це мій єдиний шанс — навіть якщо Джаспер запримітив мене, я мала рухатися. Люди витріщалися, мені було байдуже. За рогом чекав ліфт, я кинулася вперед, встромивши руку в двері переповненої кабінки, що їхала вниз. Протиснулася всередину, не звертаючи уваги на протести пасажирів, і поглянула на панель, щоб переконатися, що кнопку першого поверху натиснули. Вона світилася, двері зачинились.
Не встигли вони відчинитися, як я вискочила назовні. Позаду почулося роздратоване бурчання. Я сповільнила крок, проходячи повз охоронців біля ескалаторів із багажем, але знову побігла, побачивши двері з написом «Вихід». Я ніяк не можу знати, чи почав наразі Джаспер шукати мене. Якщо він іде на запах, у мене є лічені секунди. Я вистрибнула за автоматичні двері, мало не гепнувшись на траву, коли вони відчинилися занадто повільно.
Вздовж переповненого узбіччя я не побачила жодного таксі.
У мене немає часу. Аліса та Джаспер або от-от збагнуть, що я зникла, або уже збагнули. Не встигну я оком кліпнути, як вони мене знайдуть.
За кілька метрів від мене в автобусі до готелю «Гаят» саме зачинялися двері.
— Стривайте! — закричала я і побігла, махаючи водієві руками.
— Це автобус до «Гаяту», — спантеличено сказав той, відчиняючи двері.
— Так, — сердито пхикнула я, — туди мені й потрібно, — поквапилась я вгору східцями.
Спочатку його насторожила відсутність багажу, та потім він знизав плечима: мовляв, не моя справа, навіщо перепитувати. Більшість місць були вільними. Я сіла якнайдалі від інших мандрівників і дивилася з вікна, як спершу тротуар, тоді аеропорт віддаляються від мене. Не могла не уявляти, як Едвард стоятиме біля дороги, де обірветься слід запаху. Я досі не маю права плакати, сказала я собі. У мене попереду довгий шлях.
Удача не залишила мене. Перед «Гаятом» стомлена на вигляд парочка виймала з багажника таксі останні валізи. Я вистрибнула з автобуса, помчала до таксі, прослизнувши на сидіння ззаду за водієм. Стомлена пара і таксист витріщилися на мене.
Я сказала отетерілому хлопцеві мамину адресу.
— Мені треба туди якнайшвидше.
— Це ж у Скотсдейлі, — поскаржився він. Я жбурнула через сидіння чотири двадцятки.
— Достатньо?
— Звичайно, мала, жодних проблем.
Я відкинулася назад, склавши руки на колінах. Навколо метушилося знайоме місто, але я не дивилася у вікно. Я докладала всіх зусиль, щоб тримати себе в руках. Була сповнена рішучості не втратити самовладання, так вдало втіливши у життя свій план. Немає сенсу дозволяти собі більше заплутуватися у жахові та тривозі. Шлях визначено. Я просто повинна по ньому пройти.
Тому замість панікувати, я заплющила очі й провела двадцятихвилинну поїздку з Едвардом.
Я уявляла, що залишилася в аеропорту, щоб зустрітися з ним. Малювала картинку, як стаю навшпиньки, щоб чим раніше здалеку побачити його обличчя. Як швидко, як граційно рухається він крізь натовп людей, що розділяє нас! Потім я біжу, щоб хутчіше перетнути останні кілька метрів між нами, як завжди нерозважливо, й опиняюся у його мармурових руках, нарешті в безпеці.
Хотіла б я знати, куди б ми вирушили. Десь на північ, щоб він міг виходити надвір удень? Чи у віддалене безлюдне місце, де б ми лежали на сонечку? Я уявила його на узбережжі: шкіра сяє не гірше за море. Не мало б значення, як довго нам довелося б переховуватися. Хіба не рай опинитися зачиненою з Едвардом у готельному номері? Є стільки запитань, які я хочу йому поставити! Я могла б цілу вічність розмовляти з ним, ніколи не спати, не відходити від нього.
Я чітко бачила його обличчя… майже чула голос. На коротку мить я стала щасливою всупереч жаху, безнадії. Мене так поглинули страшенно далекі від реальності мрії, що я абсолютно втратила відчуття часу.
