Сутінки - Стефані Маєр

— Ма, — завагалась я. Хотіла б я знати, як найдипломатичніше донести до неї свою думку. — Я хочу жити у Форксі. Я освоїлася у школі, у мене з’явилися друзі, — (коли я згадала про друзів, мама зиркнула на Едварда, тому я спробувала зайти з іншого боку), — я потрібна Чарлі. Він там сам-самісінький і зовсім не вміє готувати.

— Ти хочеш залишитися у Форксі? — приголомшено запитала вона. Такого їй було не збагнути. Вона знову метнула погляд на Едварда. — Чому?

— Я сказала тобі — школа, Чарлі, ох, — знизала я плечима. Не найкраща ідея.

Її руки безпомічно заметушилися наді мною, намагаючись відшукати місце, по якому мене можна безпечно погладити. Вона зупинилася на лобі — він був незабинтований.

— Белло, сонечко, ти ненавидиш Форкс, — нагадала вона.

— Не такий він і поганий.

Вона насупилася, перебігаючи очима від мене до Едварда — цього разу дуже осмислено.

— Справа у цьому хлопцеві? — прошепотіла вона. Я розтулила рота, щоб сказати неправду, та мама пильно дивилася на моє обличчя; я знала, вона розкусить обман.

— І в ньому також, — визнала я. Немає потреби зізнаватися, наскільки важлива його роль у прийнятті мого рішення. — Отже, ти мала нагоду поспілкуватися з Едвардом? — запитала я.

— Так, — завагалася вона, поглянувши на бездоганно нерухому фігуру. — І я хочу з тобою поговорити.

Ой-ой.

— Про що? — запитала я.

— Я гадаю, він закоханий у тебе, — тихо звинуватила вона.

— Я теж так гадаю, — довірливо заявила я.

— Що ти відчуваєш до нього? — не вдалося їй приховати надмірну цікавість у голосі.

Я зітхнула, відвівши погляд. Як би не любила я маму, та не хочу говорити з нею про це.

— Він — просто чума.

Ось так — прозвучало, як типова фраза дівчинки-підлітка про свого першого хлопця.

— Ну, він здається дуже милим, і, Боже мій, він неймовірно вродливий, але ти така молода, Белло… — мама говорила невпевнено; наскільки я пам’ятаю, це вперше відтоді, як мені виповнилося вісім, вона наблизилася до того, щоб спробувати заговорити з батьківською авторитетністю. Я впізнала справедливий та суворий тон, яким вона завжди розмовляла зі мною про чоловіків.

— Я знаю, мамо. Не хвилюйся. Це звичайне захоплення, — заспокоїла я її.

— Точно, — погодилася вона.

Маму легко задобрити. Вона зітхнула й винувато зиркнула через плече на великий квадратний годинник на стіні.

— Тобі треба йти? Мама прикусила губу.

— Незабаром має зателефонувати Філ… я не знала, що ти прокинешся…

— Нічого страшного, мамо, — я спробувала замаскувати полегшення у голосі, щоб не образити її почуттів. — Я залишуся не сама.

— Я скоро повернуся. Знаєш, я ночувала біля тебе, — заявила вона, пишаючись собою.

— Ой, мамо, ти не повинна! Можеш ночувати вдома — я все одно сплю як убита.

Нашпигованому антибіотиками мозкові навіть зараз важко сконцентруватися, хоча, вочевидь, я проспала вже кілька днів.

— Мені було страшно, — присоромлено зізналася вона. — У нашому районі завелися злочинці, я не хочу залишатися вдома сама.

— Злочинці? — сторожко перепитала я.

— Хтось увірвався у танцстудію за рогом, неподалік від дому, й ущент її спалив — від будівлі каменя не камені не залишилося. Перед входом покинули викрадену машину. Пам’ятаєш, як колись ходила в ту студію, сонечко?

— Пам’ятаю, — затремтіла й скривилась я.

— Донечко, якщо хочеш, я залишуся.

— Ні, мамо, зі мною все буде гаразд. Зі мною буде Едвард. Вона подивилася так, наче це могло стати причиною залишитися.

— Я повернуся на ніч, — прозвучало погрозою не менше, ніж обіцянкою; вона знову блимнула на Едварда.

— Я люблю тебе, мамо.

— Я також люблю тебе, Белло. Надалі спробуй ходити обережніше, сонечко, я не хочу тебе втратити.

Очі Едварда були заплющені, та він на мить широко й радісно вишкірився.

Тут у палату енергійно залетіла медсестра, щоб перевірити мої трубки та дротики. Мама поцілувала мене в чоло, погладила по забинтованій лапці й пішла.

Медсестра перевірила паперову роздруківку даних з монітора, що спостерігав за серцем.

— Тебе щось тривожить, сонечко? Тут крива серцебиття трішечки поповзла вгору.

— Все гаразд, — запевнила я її.

— Я повідомлю твою медсестру, що ти прокинулася. Вона за хвилинку прийде оглянути тебе.

Не встигла вона зачинити двері, як Едвард сидів біля мене.

— Ти вкрав машину? — звела я брову. Він посміхнувся — ні грама розкаяння.

— Хороша була машина, швидка.

— То як подрімав? — запитала я.

— Цікаво, — примружився він.

— Що? Відповідаючи, він опустив очі додолу.

— Я здивований. Я думав… Флорида… твоя мама… я думав — це те, що тобі потрібно.

Я втупилася в нього нерозуміючим поглядом.

— Але у Флориді тобі довелося б цілий день стирчати вдома. Ти зміг би виходити надвір тільки вночі, як справжній вампір.

Він майже всміхнувся, та не зовсім. Потім його обличчя спохмурніло.

— Я б залишився у Форксі, Белло. Чи в іншому подібному місці, — пояснив він. — Там, де не міг би завдати тобі болю.

Я спершу не второпала. Продовжувала тупо витріщатися на нього, слова тим часом одне по одному лягали на своє місце у моїй голові, складаючись докупи, як страхітливий пазл. Я ледве чи усвідомлювала, як пищання повідомляє про прискорення серцебиття, хоча, оскільки дихання перетворилося на гіпервентиляцію, я відчула гострий біль у розтривожених ребрах.

Едвард не сказав нічого; лише сторожко спостерігав, як біль, що не мав нічого спільного зі зламаними кістками, біль безперечно страшніший, погрожував знищити мене.

Інша медсестра цілеспрямовано зайшла у палату. Едвард завмер, наче висічений із каменю, коли вона тренованим оком оцінила мій вираз, перш ніж подивитися на монітори.

— Час прийняти нову дозу антибіотиків, золотце? — ласкаво запитала вона, постукуючи по ємності з рідиною у крапельниці.

— Ні, ні! — пробурчала я, намагаючись, щоб вона не почула страждання у голосі. — Нічого не потрібно.

Зараз я не можу дозволити собі заплющити очі.

— Немає необхідності бути хороброю, сонечко. Що менше ти хвилюватимешся, то краще; тобі треба відпочивати.

Вона чекала, але я тільки похитала головою.

— Гаразд, — зітхнула вона. — Коли будеш готова, натиснеш на кнопку виклику.

Вона суворо глянула на Едварда, ще раз стурбовано подивилася на прилади і вийшла з палати.

Холодні пальці лежать на моєму обличчі, я дивлюся на нього божевільними очима.

— Ш-ш-ш, заспокойся, Белло.

— Не кидай мене, — молила я розбитим голосом.

— Не покину, — пообіцяв він. — А тепер розслабся, поки я не покликав медсестру, щоб тебе приспати.

Та моє серце не могло битися повільніше.

— Белло, — стурбовано погладив він моє обличчя. — Я не