Сутінки - Стефані Маєр

— Де Джаспер?

— Виселяє нас із номера.

— Ви не залишитесь тут?

— Ні, ми переберемося ближче до будинку твоєї мами.

Від її слів у мене занило у животі. Телефон задзвонив знову і відвернув мою увагу. Аліса мала здивований вигляд, і я вийшла наперед, з надією простягаючи руку, щоб узяти мобільний.

— Алло, — сказала Аліса. — Ні, вона поруч, — віддала вона мобільний мені. — Твоя мама, — беззвучно поворухнула вона губами.

— Алло.

— Белло? Белло?

Мамин голос, знайомий тон, який я тисячу разів чула в дитинстві, підходячи занадто близько до краю тротуару чи завіявшись кудись із її очей у натовпі. Це був голос паніки.

Я зітхнула. Я очікувала на це, хоча намагалася зробити повідомлення якомога менш тривожним без втрат у нагальності.

— Мамо, не хвилюйся, — заспокійливо сказала я, повільно відходячи подалі від Аліси. Не впевнена, що зможу брехати переконливо, відчуваючи на собі її погляд. — Все добре, чуєш, добре! Просто дай мені хвилинку, я все поясню, обіцяю.

Я замовкла, здивована тим, що мама досі не перебила мене. Невже розірвався зв’язок?

— Мамо?

— Будь дуже обережною, не говори нічого без мого наказу. Голос, що розмовляв зі мною зараз, був таким же незнайомим, як і несподіваним. Тенор, дуже приємний, ідеальний чоловічий голос — таким розмовляють власники шикарних автівок у рекламі. Говорив він дуже швидко.

— Мені немає потреби робити боляче твоїй матері, будь ласка, точно виконуй мої вказівки — і з нею нічого не трапиться, — він зробив паузу, а я слухала, онімівши від жаху. — Дуже добре. Молодець, — привітав мене він. — Тепер повторюй за мною і, переконливо прошу, говори природно. Скажи: «Ні, мамо, залишайся у Флориді».

— Ні, мамо, залишайся у Флориді, — сказала я майже пошепки.

— Бачу, це буде нелегко, — голос був зацікавлений, досі приязний та дружній. — Чому б тобі зараз не вийти в іншу кімнату, щоб вираз твого обличчя не зіпсував нашої маленької вистави? Твоя мама не повинна страждати. Коли йтимеш, будь ласка, скажи: «Мамо, прошу, послухай мене». Кажи зараз.

— Мамо, прошу, послухай мене, — заблагала я. Повільно попрямувала до спальні, відчуваючи спиною схвильований погляд Аліси. Зачинила двері, намагаючись чітко мислити всупереч жахові, що скував мозок.

— Гаразд, тепер ти сама? Відповідай так або ні.

— Так.

— Але вони чують тебе, не сумніваюся.

— Так.

— Добре, тоді, — вів далі люб’язний голос, — скажи: «Мамо, повір мені».

— Мамо, повір мені.

— Все вийшло набагато краще, ніж я очікував. Я приготувався чекати, та твоя мати прибула раніше. Все обернулося на краще, хіба ні? Менше непевності, менше тривоги.

Я чекала.

— Тепер я хочу, щоб ти слухала дуже уважно. Потрібно, щоб ти вислизнула від своїх друзів; як гадаєш, це тобі під силу? Відповідай так або ні.

— Ні.

— Страшенно прикро чути. Я сподівався, ти виявишся трішки вигадливішою. Як гадаєш, ти зможеш втекти від своїх друзів, якщо від цього залежатиме життя твоєї матері? Відповідай так або ні.

Мені вдасться. Має бути спосіб. Я пригадала, що ми поїдемо в аеропорт. Аеропорт «Скай Гарбор Інтернешнл» — переповнений, спланований так, що кого завгодно зіб’є з пантелику…

— Так.

— Уже краще. Я впевнений, це буде нелегко, та коли у мене виникне найменша підозра, що ти прийшла не сама… ну, скажімо так, це закінчиться дуже погано для твоєї мами, — пообіцяв дружній голос. — Ти, напевно, знаєш про наш вид достатньо, щоб усвідомлювати, наскільки швидко я дізнаюся, якщо ти спробуєш привести когось. І як мало часу знадобиться, щоб покінчити з твоєю мамою, якщо до цього дійде. Ти зрозуміла? Відповідай так або ні.

— Так, — урвався мій голос.

— Чудово, Белло. Тепер ти маєш зробити ось що. Підеш у будинок своєї матері. Поряд із телефоном знайдеш номер. Набереш його, і я скажу тобі, куди йти далі… — (Я знаю, куди я піду, де все закінчиться, але точно дотримуватимуся його вказівок). — Ти зможеш це зробити? Відповідай так або ні.

— Так.

— Белло, будь ласка, до полудня. До моїх послуг не цілий день, — ввічливо сказав він.

— Де Філ? — коротко запитала я.

— Белло, будь обережною. Будь ласка, дочекайся, поки я звелю тобі говорити.

Я чекала.

— Зараз дуже важливо, щоб, коли ти повернешся до своїх друзів, вони нічого не запідозрили. Скажеш їм, що дзвонила мама і ти поки що заборонила їй повертатися додому. Тепер повтори за мною: «Спасибі, мамо». Кажи зараз.

— Спасибі, мамо, — на очі наверталися сльози. Я щосили намагалася їх стримати.

— Скажи: «Я люблю тебе, мамо, до скорої зустрічі». Кажи зараз.

— Я люблю тебе, мамо, — нерозбірливо промимрила я. — До скорої зустрічі, — пообіцяла я.

— До побачення, Белло. З нетерпінням очікую на наступну зустріч, — повісив слухавку мій співрозмовник.

Я досі притискала телефон до вуха. Суглоби задерев’яніли від жаху, я не могла розігнути пальців, щоб покласти його.

Я знала, що маю подумати, та в голові був лише мамин голос і паніка у ньому. Минали секунди, я боролася, щоб опанувати себе.

Повільно-повільно крізь міцну стіну з болю почали пробиватися думки. Потрібен план. Я не маю вибору, є тільки один шлях — піти до дзеркальної зали й загинути. У мене немає жодних гарантій, нічого, що змусило б мисливця не вбивати маму. Я можу лише сподіватися, що Джеймс вдовольниться перемогою у грі, що взяти гору над Едвардом буде для нього достатньо. Мене охопив відчай; я не зможу торгуватися, нічого не можу запропонувати чи притримати, щоб уплинути на мисливця. Все одно у мене немає вибору. Я мушу спробувати.

Я загнала страх якомога далі всередину. Рішення ухвалене. Який сенс марнувати час, страждаючи через його наслідки? Я повинна думати чітко, адже Аліса та Джаспер чекають на мене, втекти від них зараз — моє першочергове, майже нереальне завдання.

Я подякувала долі, що Джаспера немає в номері. Якби він відчув мої гострі страждання протягом останніх п’яти хвилин, як би змогла я втримати його від підозр? Я притлумила страх, тривогу, намагаючись їх затамувати. Зараз ці почуття — завелика розкіш для мене. Я не знаю, коли повернеться Джаспер.

Я зосередилася на втечі. Залишається сподіватися, що обізнаність із будівлями аеропорту стане зайвим козирем у моїх руках. Якось треба позбутися Аліси…

Я знала, що Аліса чекає у сусідній кімнаті, переймається. Але була ще одна річ, яку я повинна з’ясувати на самоті до Джасперового повернення.

Я повинна змиритися з тим, що ніколи не побачу Едварда, не зможу навіть востаннє крадькома глянути на його обличчя, щоб понести його з собою у дзеркальну залу. Я збираюся зробити Едварду дуже боляче —