Via Combusta, або Випалений шлях - Маріанна Маліна

— Я! — єхидно усміхнувся Сірий, — ти що, тормоз, не розумієш? Може, тобі це причепили випадково?

Він указав на мою нашивку і продовжив нариватися:

— Може, ти такий самий нєдодєлок, як і твій друг?

Це було вже занадто. Мене трусонуло, як електричним розрядом, і я відчув, як злість підіймається перед очима червоним маревом. За маревом біліло пихате лице Сірого, який ліниво, як на уповільненій плівці, ворушив своїми бридкими губами:

— Ти нє-до-дє-лок, як тві-й…

Він не встиг договорити. Кров застукотіла у мене в голові, щось у мені коротнуло, і я майже автоматично зі всього маху врізав кулаком йому в сонячне сплетіння. Від несподіванки Чаплю скрутило, а я, не гаючи часу, поцілив йому носаком ще й під колінну чашечку.

— Ой, бля… — скрутився ще більше Сірий і, не втримавшись на ногах, гупнувся на підлогу.

Біля нас почали збиратися хлопці. Я відступив і притулився до залізних билець ліжка. Спина так-сяк захищена. Якщо вони кинуться на мене всі — буде мені повний звиздець. Їх уже зібралася ціла зграя.

На підлозі тихо підвивав Сірий. Я обвів поглядом кодлу. Вони мовчали. Ніхто з них не наважився дивитися мені в очі. Я ще тримав стиснуті кулаки, та вже збагнув, що ані один із них зараз не ризикне кидатися на мене.

Здається, я відвоював собі територію.

Завила оглушливо сирена. Була шоста година ранку, і я не одразу второпав, де перебуваю. Перед очима біліла стеля, на яку я спросоння витріщився. Мій сусіда знизу смикнув мене з гучним шепотом:

— Вставай, зара перевіряти будуть.

Я зліз.

— А класно ти його вчора! — усміхнувся він. І показавши, як я його «класно», комбінацією ударів у повітря, простягнув мені руку: — Я — Андрій. Або Андрон, мене тут так усі кличуть…

Я у відповідь теж простягнув руку. Андрон із серйозним виглядом потис її, і його кругле обличчя, що було, мов зозуляче яйце, густо всіяне ластовинням, навіть трохи зашарілося. Потім він визирнув у прохід і повторив:

— Зара перевіряти будуть, треба хутчіш ліжко заправити, я покажу як, — він нахилився і заходився вправно складати простирадло.

І дійсно, через хвилину, тільки-но я встиг скопіювати сусіду, приперся Жердина.

— Його звати Іраклій, і він такий гад… — скривив лице Андрон.

Іраклій повільно ходив проходами і прискіпливо оглядав наші ліжка. Нам належало стояти струнко, поки він усього не перевірить.

Потім він нас повів строєм до вбиральні вмиватися, а після, коли до нас приєдналися і дівчата на чолі з Солдафоншею, вивів на вулицю робити «вранішні фізичні вправи». Від Андрона я довідався, що бувають ще й «обідні» та «вечірні» фізичні вправи. Під час цих самих вправ Жердина показав своє «гадське» обличчя у всій красі. Спочатку він ганяв нас по стадіону. Бігав я непогано, та після шостого кола в мене немилосердно закололо в правому боці. На щастя, Жердина, наказав нам зупинитися і почав присікуватися до тих бідолах, акуратність яких йому не сподобалася на обході в гуртожитку. Вони мовчки, слухняно, як роботи, додатково присідали та віджималися від землі.

Потім я мав нагоду зрозуміти, чого тут така залізна дисципліна. Поки Іраклій відвернувся, я сів на траву трохи перепочити. Андрон, що стояв поряд, злякано прошепотів:

— Ти що! Вставай негайно… Бо як Іраклій побачить…

І Жердина таки побачив. Він витріщився на мене здивованим поглядом, немов узрів інопланетянина, який щойно спустився з неба. Я у відповідь теж зазирнув до нього в очі. І подумки послав його куди подалі.

Тут його лице зблідло, і він істерично викрикнув:

— Номер один-сто-тридцять! Негайно в стрій!

Не встиг я підвестися, як цей садюга вихопив із кишені невеликий прилад і заходився тиснути на щось. Гострий як лезо біль сіпонув мене від мізинця до самої маківки.

Он що воно за перепустка… Перепустка в персональне пекло. В очах потемніло, і я звалився на землю. Коли я був спроможний знову розплющити очі, я побачив перед собою самовдоволену пику Жердини, який вдруге скомандував:

— Один-сто-тридцять! Зайняти своє місце в строю!

З Шулею ми побачилися тільки по обіді. Після, як тут називають, «прийому їжі» нам потрібно було отримати обов’язкові таблетки, за якими вишикувалася довжезна черга, що зміїлася через усю величезну залу. Я не особливо квапився отримати свою «дозу» й огинався позаду, шукаючи поглядом Шулю. Нарешті я його побачив. Мій друзяка теж не поспішав, своєю чергою нишпорячи очима по куткам, щоб знайти мене. Вперше за останню добу я відчув радість.

— Привіт! Ну, як ти, нічого? — кинувся я йому назустріч.

— Друзяко! — Шуля, угледівши мене, аж засяяв. — Я гадав, що тебе вже не побачу…

Він затиснув мене в обійми, і я відчув на собі невдоволений погляд Солдафонші, яка неподалік слідкувала за порядком. Та вона нічого не сказала, тільки зневажливо крякнула. Я зрозумів, що надмірний прояв емоцій тут не в пошані. Шуля теж її засік, тому нахилився до мене і зашепотів на вухо:

— Давай відійдемо звідси.

Ми відійшли подалі, й Шуля, тримаючи мене за плечі, продовжував шепотіти:

— Я тут дещо довідався. Розпитав хлопців, що тут уже давно паряться. Ми попали в таку байду, — він закотив очі,— щось на зразок шпіонської школи… Коротше, вони шукають здібних… Розвивають спеціальні навички… І розміщують по вузлових місцях… Тут таке розказують, повна фантастика!… Якщо їх послухати, люди звідціля скрізь… Нічого в світі без місцевої братви не обходиться.

— Що не обходиться? — перепитав я.