Via Combusta, або Випалений шлях - Маріанна Маліна
— Ходімо, — згодився я.
Ми повернули до виходу, пробираючись крізь юрбу учнів, і раптом наразилися на Сірого.
— Куди це ви зібралися? — єхидно скривився він і, як пацюк, що винюхав нове родовище зі сміттям, сіпонув довгим носом.
— Відвали! — відрізав йому Шуля.
Я мовчки вирячився Сірому в очі й подумки наказав йому забиратися геть. Чапля трохи зблід, не витримавши погляду, відступив та, задкуючи, наостанок кинув:
— Нєдодєлки!
— Шо? — смикнувся за ним я, та Шуля притримав мене за рукав:
— Нíколи, хай валить…
Шуля швиденько повів мене коридором, потім вивів через вузькі двері на пожежні сходи, і ми трохи спустилися вниз і знову повернулися через пожежні двері досередини. Потім Шуля впевнено завернув у темний закуток, де були якісь службові двері, на яких, як водиться, з написів був тільки номер. Мій друг на мить призупинився, прислухався і, не почувши нічого підозрілого, обережно прочинив їх, і ми прослизнули на здоровезну кухню, яка, на щастя, була порожньою. Тихо, навшпиньках прошмигнули повз великі каструлі та хромовані столи й через іще одні двері знову вийшли на пожежні сходи.
— Зараз проберемося до самого кабінету Зарніка, — таємниче зашепотів Шуля і показав рукою, — якщо повернути туди, там буде вентиляційний канал.
— Я бачу, ти не гаяв часу, — схвально зашепотів я у відповідь.
— Дещо можу, — скромно посміхнувся Шуля, — хоч ми й не такі елітні, та у нас трохи більше вільного часу…
Ми протиснулися через вузький отвір і тихо поповзли один по одному круглим, як гігантське черево гусені, вентиляційним каналом. Нарешті ми дісталися решітки, через яку прорізалося тьмяне світло кабінету Верховного магістра. Притулилися до неї з обох боків і затамували подих. Підлога в кабінеті була мармурова з білих та чорних квадратів, як на шахівниці. Я бачив тільки блискучі черевики та тростину Великого Цабе, що сидів, напевно, поряд із Зарніком. Верховного магістра зовсім не було видно, зате чутно:
— …То які звістки від полярної експедиції? Ми тут певною мірою теж відірвані від «великої землі», і новини частенько запізнюються, — лився з глибини кімнати його голос.
— Нічим поrадувати вас не можу… Здається мені, вона не випrавдовує витrачених на неї гrошей, — з помітним іноземним акцентом відповів йому Гість зі свого місця.
— Прикро… прикро… — озвався Верховний магістр, — я покладав на неї великі надії…
— Так, я теж, — згодився Гість, зітхнув і загадково додав: — Бо кrига тане, і ми обидва знаємо, що це означає…
Почувся цокіт скла та звук, схожий на той, коли наливають рідину.
— «Шато Марго»[6], ви не відмовитеся? — запитав згодом голос Зарніка.
— Дякую, — не відмовився Гість.
На деякий час запала тиша. Потім Велике Цабе засовав тростиною, і знову почувся його гаркавий голос:
— Містеrе Заrнік, я б хотів повеrнутися до нашої попеrедньої rозмови…
— Мені дуже приємно, що ви так опікуєтеся станом наших справ… — тон Зарніка миттю став офіційно-ввічливим. — Та здається, до цього часу я достатньо кваліфіковано виконував свої обов’язки і не потребував допомоги…
— Містеrе Заrнік, я все ж наполягаю… — відказав Гість та знову засовав тростиною. — Цей хлопець із Рутенії повинен поїхати зі мною!
— Не розумію, що викликало ваше занепокоєння? — насмішкувато запитав голос Верховного магістра.
— Його потенціал тrеба rозвинути повною міrою. Він має володіти…
— Він володітиме всім, що необхідно, — перебив Зарнік Велике Цабе, — знайдіть переконливіший аргумент!
Потім на мить запала тиша, і знову почувся саркастичний голос Зарніка:
— Чи може… ви не довіряєте мені?
— Я б так не сказав… Але ж ви rозумієте, у нього така кrов… — зашамкотів у відповідь Гість.
— Я знаю про його кров більше, ніж ви можете собі уявити, — самовпевнено кинув Зарнік.
— Саме в цьому і спrава… І це є небезпекою… Ваші гrіхи… — Гість багатозначно замовк.
— Так би одразу й сказали! — вдавано розсміявся Зарнік. — Але це мої гріхи, як ви зволили висловитись. Тому зі своїми гріхами я впораюся самостійно.
— Ви дуже самовпевнені, містеrе Заrнік, — відказав Гість, — а часу залишилося обмаль. Ви повинні rозуміти моє занепокоєння… І я наполягаю… Це у ваших інтеrесах…
— Дякую за турботу, та я не поділяю вашого занепокоєння, — ввічливо-металевим голосом відказав йому Зарнік.
— Мене вrажає ваша затятість, — крісло заскрипіло, Гість підвівся зі свого місця, важко опираючись на тростину. — Та сон Якова має спrавдитися, і ми не можемо віддати цю дrабину воrогам. Кrаще ми тоді позбудемося її.
— Не думав, що колись від вас почую таке, — голос Зарніка вже не приховував роздратування, — але ви гість, тому я вибачаю вам ваші погрози. Думаю, що розмову можна вважати завершеною.
— Ні, які там погrози, я вже стаrа людина, — нещиро зітхнув Гість і застукотів тростиною, перемістившись у невидиме для мене місце. — Але ви повинні rозуміти, що ваша гоrдовитість може вельми зашкодити нашій спільній спrаві. Як ви знаєте, у нас є конкуrенти…
Зарнік на це змовчав. Стукіт почав віддалятися. І нарешті запала тиша.
— Здається, все, — зашепотів Шуля мені на вухо, — ти що-небудь втямив?
Я у відповідь захитав головою:
— Ні… Може, то вони не про мене?
— Ну що, повземо назад? Я за тобою, — майже нечутно, самими губами скомандував Шуля.
І ми поповзли.
Ми були майже біля
