Via Combusta, або Випалений шлях - Маріанна Маліна

— Ти зі своїм потенціалом, коли вивчишся, теж, либонь будеш, Верховним магістром… А може, й самим Гросмейстером…

Я на ці її слова тільки скривився. Миша тим часом продовжувала просвітляти мене:

— Верховний магістр, він нам усім як батько… Я б теж хотіла бути схожою на нього…

Те, що я далі від неї почув, було для мене повним одкровенням. Виявляється, всі діти тут уже навчаються не перший рік, і потрапили сюди з різних дитячих будинків. Магістр типу їх «усиновив». Тому вони, принаймні Миша, були цілком задоволені…

Нас вишикували просто навпроти трибуни. Солдафонша Антоніна та Іраклій стали обабіч по стійці «струнко». Невдовзі площа, яка приглушено гула, стихла, і я побачив, як на трибуні з’явився високий чоловік середнього віку. На відміну від єдиного відомого мені магістра, непримітного, як клон Титаніка Мислі, він був значно яскравішим: чорнявий, трохи блідий, з виразними і привабливими рисами обличчя. Верховний магістр був у цивільному темно-сірому костюмі, повéрх якого зі стильною недбалістю був накинутий чорний плащ. Вітер мальовничо розмаював плащ, і це робило магістра трохи схожим на Бетмена. На руках у нього були чорні високі шкіряні рукавички. Дивна у них тут мода… Та Миші, мабуть, таке подобалося. Вона з завзяттям вилупилася на Зарніка і хіба що не пищала від захвату.

Верховний магістр, трохи притримуючи праву руку лівою, повільно обвів поглядом площу. Тиша зробилася майже гробовою. Я штовхнув Мишу в бік і тихо прошепотів:

— А що у нього з рукою?

— Тц… — цикнула на мене Миша, зробивши великі очі та приклавши пальця до рота. Весь її вигляд говорив про те, що розмови зараз видадуться повним блюзнірством.

Я зітхнув і замовк. Було вітряно, і в цілковитій тиші ледве чулося, як тріпотить наше волосся, та ще плащ Верховного магістра. Коли тиша зробилася нестерпною, з трибуни нарешті ми почули перші слова Зарніка:

— Дорогі мої! Я гадаю, кожен із вас пам’ятає, який він винятковий, — проникливо почав він та обвів поглядом площу, а потім із батьківською теплотою провадив далі: —Я дивлюся на вас і бачу коштовні самородки, які сама доля обрала як найкращі з найкращих поміж мільйонів других, так би мовити, звичайних камінців…

Голос у Зарніка був приємного тембру, в міру низький, в міру гучний, саме такий, який личить вправному оратору. Погляд його блискучих синіх очей був сповнений сили та ентузіазму й артистично доповнював слова його натхненної промови:

— Цього року ми продовжимо відшліфовувати ваші унікальні можливості. Хай надасть вам наснаги в навчанні та висока мета, якій ми служимо…

Було відчутно, що навіть на відстані Зарнік гіпнотично діє на присутніх. В ньому було щось таке, що чарувало та мимоволі викликало повагу. Слова, що вилітали з вуст магістра, наполегливо западали в душу й пробуджували в серці щось схоже на відчуття патріотизму. Ще б трохи — і я б повірив у свою унікальність та у щасливу фортуну, яка закинула мене сюди. Та натомість я відірвав очі від Верховного магістра — і магія його слів почала трохи відпускати.

Чорт забирай, я зовсім не мріяв про таку рабську долю — гнити тут за парканом невідомо скільки часу, а потім, за його висловом, «захищати ідеали добра». Які ще ідеали? Хто в мене питав моєї згоди?!

Я придивився до хлопців і дівчат, які оточували мене. Всі обличчя були обернуті до Верховного магістра та осяяні гордістю за себе. В очах не було й тіні сумнівів. Весь наш «елітний» підрозділ зараз видавався великим згуртованим колективом. Тільки я один випадав із їхньої єдності. Я почувався як ніколи самотнім та чужим.

Почалося навчання. Ми сиділи на уроках майже без перепочинку, нас відпускали тільки на невеликі перерви між заняттями та на фізичні вправи, які я вже сприймав із задоволенням. Такого поняття, як «вільний час», майже зовсім не було. З Шулею я бачився рідко. Так минали день по дню, зливаючись в один великий сірий будень. В повітрі дедалі ясніше відчувалася осінь. Холодні гірські вітри тужно завивали ночами, ранки стали прохолодними, а одного дня на вранішніх фізичних вправах я навіть помітив тоненький хрусткий льодок, що вкривав калюжу на бруківці.

Та одного дня все збилося зі звичного ритму. Іраклій (нечуване діло) вранці трохи припізнився, і вони про щось сперечалися в коридорі з Антоніною. Під час занять на стадіоні сталася ще одна непересічна подія. На територію заїхав великий чорний джип, і Жердина, покинувши нас на Антоніну, підтюпцем побіг його зустрічати. Підбігши до джипа, Жердина навіть запопадливо відчинив дверцята. З машини вийшов огрядний дядечко в цивільному чорному костюмі. Він одразу ж надів на голову чудернацький капелюх-циліндр, що його тримав у руці, а в другій руці у нього лишилися білі рукавички та тростина. Він поблажливо усміхнувся Іраклію, прискіпливо оглянув подвір’я, затримавши погляд на нас, поставив тростину на землю й повільно попрямував до головного корпусу. Жердина пішов його проводжати.

— Певно, то велике цабе, — шепнув мені Андрон, — бачиш, як Жердина перед ним схилився?

Я подивився їм услід. Гість ішов, спираючись на тростину. Жердина дійсно дріботів поряд, улесливо зігнувшись. Я придивився до Великого Цабе і помітив, що він трохи припадав на одну ногу. Цікаво, що йому тут треба? В мене чомусь неприємно засмоктало під ложечкою.

В їдальні, перед сніданком, до мене підбіг захеканий Шуля й потягнув мене вбік:

— Слухай, там хтось приїхав, вроді як по твою душу, я тільки-но розмову двох учителів підслухав. Вони там щось про «сто тридцять» терли. Я знаю, де можна пробратися і підслухати, щоб дізнатися більше. Ходім!

Я озирнувся, чи ніхто нас не засік. Жердини не було, а Антоніна дивилася в інший бік. Народу в їдальні було повно, і можна було без проблем непомітно злиняти. Прогуляємо сніданок, ніхто