Via Combusta, або Випалений шлях - Маріанна Маліна
Ми звернули із серпантину і поїхали зовсім по бездоріжжю. Ґрунтова дорога то з’являлася, то пропадала, від суцільних каменюк машину трохи підкидувало. Їхали довго, місцями джип небезпечно кренився, і ми з Шулею заплющували очі, щоб не бачити проваль, повз які ми котили. І раптом, після одного з поворотів, перед нами постала стара сіра будівля, що непомітно примостилася серед гір. Я ніколи не бачив на власні очі середньовічних укріплень, та, либонь, вони мусили б мати саме такий вигляд. Це, звісно, не був замок у прямому розумінні, ну там башточки різні, донджони. Нічого такого не було, але високі темні старі кам’яні стіни, їхня похмурість і велич дуже нагадували старовинний бастіон з історичного кіно. Як я потім збагнув, старезним усе це видавалося тільки на перший погляд, бо насправді там усе було начинено купою сучасної електроніки. Коли ми зупинилися біля воріт, я помітив, як стрепенулась камера стеження над воротами, реагуючи на нашу присутність. Потім зі стіни вилізла ще якась штуковина і спрямувала червоний промінчик на машину. На цей її маневр Титанік Мислі опустив скло і вистромив руку назовні. Він склав пальці, знаєте, як ото показують «фак», тільки долонею вперед. Промінчик, як живий, зразу знайшов його середній палець, трохи пробігся по ньому і, задовольнившись, зник. Після чого «штуковина» теж щезла в стіні. А важкі ворота почали повільно роз’їжджатися.
Коли ми ступили на сіру бруківку подвір’я, вже вечоріло. Небо затягнули суцільні хмари, а вітер неначе сказився. Ми з Шулею, одягнуті зовсім по-літньому, швидко вкрилися сиротами за той час, коли Титанік Мислі мовчки протягнув нас через схоже на площу подвір’я.
На тлі сірого грозового неба, де хмари сунулися напрочуд швидко, темна будівля навіть мала дещо привітний вигляд, бо світилася вікнами з теплим електричним світлом.
Двері до головного корпусу охороняли два молодика у військовій формі невідомої армії. Вони мовчки віддали честь Титаніку Мислі та відчинили двері. Там до нас по коридору вже стрімко сунула огрядна, схожа на бронетранспортер тітка-солдафонша в сірій уніформі. В неї була квадратна мармиза з подвійним підборіддям та чималенький торс із непропорційно тонкими, наче позиченими у когось, руками й ногами. Вона теж мовчки витягнулася перед Титаніком Мислі, як на команду «струнко». Бос навіть не удостоїв її привітання, тільки звелів, указуючи на нас:
— Стандартна процедура санації, присвоїти ідентифікаційний номер. Відвести повечеряти.
У відповідь Солдафонша запобігливо закивала головою і міцно схопила наші руки, перехопивши естафету в Титаніка Мислі. Вона потягнула нас далі. Роз’яснювати, що відбувається, ніхто не збирався. Ми з Шулею приречено пленталися за нею довгими коридорами. Пейзаж навколо був занудливим — погляд не чіплявся навіть за численні двері, бо вони кольором мало чим відрізнялися від блідих білих стін. Написів на дверях не було. Тільки номери, які мені геть ні про що не говорили. Я поглянув на вперто підібгані тонкі губи Солдафонші й замислився: чи розмовляє вона по-нашому? Не довго думаючи я смикнув її і ввічливо, як тільки вмів, запитав:
— Скажіть, будь ласка, а куди ви нас ведете?
Та вона на це ані пари з вуст, навіть не ворухнулася в мій бік, тільки засопіла, мовчки продовжуючи тягнути нас уперед. Люди тут були явно неговіркими…
Рота вона все ж розтулила, коли ми нарешті прийшли. Солдафонша, не стукаючи, відчинила двері й заштовхнула нас поперед себе в кімнату, чимось схожу на суперсучасний медичний кабінет.
— Кх-кх, — спочатку вдала, що закашлялась, і несхвально зиркнула на худорлявого молодика в білому халаті. Він сидів за столом, зручно відкинувшись у чорному шкіряному кріслі, перед величезним комп’ютерним монітором. Типовий «ботанік»-програміст: розтріпане волосся, окуляри на носі, в руках журнал із коміксами, а у вухах — навушники. Біля нього на столі лежало недогризене яблуко.
— Санація та ідентифікаційний номер, — гаркнула Солдафонша цілком зрозумілою мовою й осудливо вирячилася на недогризок.
Хлопець підвів очі від журналу і витягнув навушник із вуха:
— Ви щось хотіли, Антоніно Єгорівно?
— Молодший співробітник Тарапата! Магістр наказав провести санацію та присвоїти ідентифікаційний номер, — у повторному, розлогішому рапорті Антоніна зробила акцент на словах «молодший співробітник» і «магістр».
— Так, так, — неуважно закивав очкарик і нахилився, викидаючи недогризок в урну під столом.
— Гм, — презирливо гмикнула Солдафонша.
— А з якого дива нам так пізно підігнали цих обранців долі? — нарешті звів на Антоніну ясні очі програмер із чудним прізвиськом Тарапата[4] і почухав ніс під окулярами, від чого ті підстрибнули догори.
— Вам не належиться обговорювати ці питання… — відрізала Антоніна.
— Угу, — байдуже глянув повз неї Тарапата, поправив окуляри, зітхнув і кивнув нам, вказуючи на стільці попід стінкою:
— Що ж, сідайте там, обранці.
Ми мовчки синхронно сіли. А очкарик тим часом розслаблено відкинувся на кріслі, витягнувши довгі ноги.
— Гм, — знову осудливо гмикнула Антоніна.
Тарапата поглянув на неї поверх круглих окулярів й іронічно кинув:
— Дякую, Антоніно Єгорівно! Можете вже мене покинути. І не забудьте доповісти куди треба…
На це Солдафонша тільки ще раз невдоволено гмикнула та з грацією броньованого танка щезла за дверима.
Очкарик повільно підвівся, ліниво підійшов до стінки, що геть була в якихось кнопочках, з хвилину набирав щось, чухаючи потилицю, потім, закінчивши, звернувся до мене:
— Вставай, щасливчику! — і клацнувши на останню, червону, від якої в стінці роз’їхалися дверцята, відкриваючи приміщення, чимось схоже на простору душову кабінку, вказав туди
