Сутінки - Стефані Маєр
На додачу до всього шеф міського відділку Свон прибув на місце інциденту, перш ніж капосні медики встигли мене звідти евакуювати.
— Белло! — заверещав він у паніці, зрозумівши, хто лежить на ношах.
— Зі мною все гаразд, Чар… тату, — зітхнула я. — Абсолютно нічого серйозного.
Він звернувся до лікаря швидкої по професійний висновок. Замість дослухатися до їхньої розмови, я намагалася зорієнтуватися у хаотичній суміші незрозумілих картинок, що вихором проносилися у голові. Коли мене забрали з-під машини, я побачила глибоку вм’ятину на бампері жовтого авта, дуже чітку вм’ятину, яка повністю співпадала з контурами плечей Едварда… так наче він кинувся на автомобіль з достатньою силою, щоб деформувати метал…
Каллени спостерігали за всім здалеку. Гамма почуттів на їхніх обличчях варіювалася від несхвалення до люті, але не було жодного натяку на стурбованість Едвардовою безпекою.
Я хотіла знайти логічне пояснення, яке пролило б світло на щойно побачене і при цьому виключало би припущення про моє божевілля.
Природно, що поліцейський ескорт супроводжував швидку до лікарні. Я почувалася безглуздо, коли мене заносили всередину. Найгірше, що Едвард граційним рухом просто прослизнув крізь двері. Я заскреготіла зубами.
Мене поклали до відділення інтенсивної терапії — довгої палати з рядом ліжок, розділених пастельними візерунчастими завісами. Медсестра надягла мені на руку тонометр і поклала термометр під язик. Оскільки ніхто не потурбувався опустити завіси, щоб затулити мене від чужих поглядів, я вирішила, що неповинна далі залишати на собі дурнуватий корсет. Тільки-но медсестра пішла, я хутко відстібнула «липучку» і жбурнула його під ліжко.
Тут знову піднялася загальна метушня, до сусіднього ліжка принесли ноші. Під тісно накрученими на голові закривавленими пов’язками я впізнала Тайлера Кроулі з класу правознавства. Тайлерові було у тисячі разів гірше, ніж мені, та він схвильовано дивився на мене.
— Белло, мені так прикро!
— Тайлере, зі мною все гаразд. Маєш жахливий вигляд, як почуваєшся?
Поки ми балакали, медсестри почали знімати з його голови брудні бинти, відкриваючи мільярди неглибоких порізів на лобі й лівій щоці.
Він проігнорував запитання.
— Я думав, що там-таки вб’ю тебе! Я їхав занадто швидко, ожеледиця на дорозі… — він здригнувся від болю, коли медсестра почала обробляти обличчя.
— Не хвилюйся. Ти мене не переїхав. Я жива.
— Як ти так швидко відскочила від фургона? Ти стояла там — і тут тебе нема…
— М-м-м… Едвард Каллен відштовхнув мене. Тайлер мав здивований вигляд.
— Хто?
— Едвард Каллен, він стояв поруч зі мною… — я ніколи не вміла брехати, і цього разу це теж прозвучало непереконливо.
— Каллен? Я його не помітив. Ого, оце реакція, напевно. Він у нормі?
— Гадаю, так. Він десь тут у лікарні, але його не змусили лягати на ноші.
Отже, я не божевільна. Що тоді сталося? Тому, що я побачила, не існує раціонального пояснення.
Мене повезли на рентген. Я сказала, що з моєю головою все гаразд, і не помилилася. Ніякого струсу мозку. Я запитала, чи можу йти, але медсестра відповіла, що спочатку я повинна по говорити з лікарем. Так я в очікуванні застрягла у палаті інтенсивної терапії, як у капкані, змушена вислуховувати безкінечні набридливі Тайлерові вибачення й обіцянки відшкодувати збитки. Не важливо, скільки разів я намагалася довести йому, що зі мною все о’кей, він продовжував займатися самобичуванням. Врешті-решт я заплющила очі й перестала звертати увагу. Він далі виводив повну розкаяння пісню.
— Вона спить? — поцікавився мелодійний голос. Я миттю розплющила очі.
Едвард стояв біля ліжка, самовпевнено посміхаючись. Я пильно поглянула на нього. Це було нелегко — набагато природніше було б пускати очима бісики.
— Гей, Едварде, мені дуже шкода… — почав був Тайлер. Едвард спинив його порухом руки.
— Жертв нема, нема і вбивці, — сказав він, зблиснувши білосніжними зубами і сідаючи на краєчок Тайлерового ліжка, обличчям до мене. Знову самовдоволено посміхнувся. — Ну, і який діагноз? — запитав він мене.
— У мене все в нормі, але мене не хочуть відпускати, — поскаржилась я. — Як вийшло, що на тобі, на відміну від нас, ані подряпини?
— Менше знаєш — ліпше спиш, — відповів він. — Не хвилюйся, я прийшов тебе визволити.
Потім із-за дверей вийшов лікар. Я завмерла з розтуленим ротом. Молодий, світлочубий… і вродливіший за будь-яку кінозірку з екрану, незважаючи на блідість, стомлений вигляд і темні круги попід очима. Судячи зі слів Чарлі, це був батько Едварда.
— Отже, міс Свон, — сказав він неймовірно магнетичним голосом, — як ви почуваєтеся?
— Чудово, — відповіла я, сподіваюсь, востаннє. Він поглянув на рентгенівський знімок, що висів на спеціальній дошці на стіні.
— Ваш рентген не викликає нарікань, — мовив він. — Голова не болить? Едвард казав, що ви доволі сильно забилися.
— Я нормально почуваюся, — повторила я, зітхнувши і швидко кидаючи на Едварда сердитий погляд.
Прохолодні пальці лікаря обережно обмацали мій череп. Доктор Каллен зауважив, коли я скривилася від болю.
— Болить? — запитав він.
— Не дуже.
Вже не дуже.
Я почула смішок і повернулася, щоб побачити заступницьку посмішку Едварда. От тварюка!
— Що ж, ваш батько зараз у кімнаті очікування — можете їхати з ним додому. Але маєте повернутися, якщо відчуєте запаморочення або проблеми із зором.
— Я можу сьогодні повернутися до школи? — запитала я, уявивши, як Чарлі щосили упадатиме за мною.
— Гадаю, сьогодні вам варто відпочити. Я поглянула на Едварда.
— А він повертається на заняття?
— Хтось має повідомити радісну новину про те, що ми живі-здорові, — самовпевнено заявив Едвард.
— Власне кажучи, — виправив його лікар Каллен, — здається, більше половини школи наразі сидить у кімнаті очікування.
— О ні! — простогнала я, затуляючи обличчя руками. Лікар Каллен запитально підняв брови.
— Ви волієте залишитися?
— Ні, ні! — відмахнулась я, звішуючи ноги з ліжка і хвацько зістрибуючи на підлогу. Занадто хвацько. Я перечепилася, і лікар Каллен підхопив мене. Він мав стурбований вигляд.
— Я в нормі, — переконливо мовила я. Лікарю не обов’язково знати, що проблеми з координацією у мене почалися задовго до удару головою.
— Прийміть пару пігулок від болю, — запропонував він, підтримуючи мене.
— Не так воно й болить, — заперечила я.
— По всьому виходить, що вам неймовірно пощастило, — сказав лікар Каллен, усміхаючись і підписуючи історію хвороби каліграфічним завитком.
— На щастя, Едвард опинився поряд зі мною, — внесла я поправку, пильно дивлячись на суб’єкт твердження.
— О, ну звичайно, — погодився лікар Каллен, раптом зариваючись у папери, що лежали перед ним, а потім поглянув на Тайлера і рушив до наступного ліжка. Миттєвий спалах інтуїції — лікар у курсі справи.
— Боюся, вам доведеться залишитися в лікарні на якийсь час, — сказав він Тайлерові й почав
