Помилка Олексія Алексєєва - Олександр Лазаревич Полещук
* * *
Усі астрографи Радянського Союзу, скоряючись розміреному цоканню годинникових механізмів, день по дню пильно стежили за тими ділянками неба, через які мав летіти супутник Алексєєва. З дня на день ми нетерпляче чекали, що нарешті пощастить одержати фотографії, на яких розсипи зірок прокреслить рисочка супутника. Однак негативи, що звідусіль надходили до нас, крім докладного опису умов знімання, містили невтішний висновок: “Супутника не виявлено”. Невдача була така повна, що Топанову довелося мобілізувати всю свою витримку, аби заспокоїти розгублених членів комісії, що перелаялися. Топанов теж не уникнув наскоків. Як це не соромно, але мушу признатися, що саме я звинуватив у всьому його дуже привабливу, але, як мені тоді здавалося, хибну гіпотезу.
— Так, не все просте є обов’язково правильне, — заявив я на цьому засіданні, — не все… Потрібно різко міняти хід розслідування, ми й так витратили надто багато часу.
— А я, — відказав Топанов, — певен, що ми йдемо правильною дорогою і, не дослідивши простих і логічних рішень, не здобудемо права на перевірку складніших припущень. Здається мені, що на ці ваші пластинки ви дивитесь не так, як треба.
— Розучились? — не без іронії мовив один з астрономів.
— Ні, ні, не розучились, а не навчились, — відбив удар Топанов. — У науку я вірю. Не завжди вірю вченим, особливо тим, що захоплюються… Наша гіпотеза не дала вам бажаних результатів, і ви вже ладні свою “іграшку” зламати й викинути. Але ми тут не цяцьками бавимось. Ми б’ємося над розв’язанням одного з найважливіших завдань, які будь-коли стояли перед кожним із вас. Від з’ясування причин загибелі лабораторії Алексєєва залежить план дослідних робіт в найрізноманітніших галузях науки й техніки. Честь, висока честь займатися цим питанням і, до речі, велика відповідальність. І я певен, що обмін думками проходить найкраще в діловій обстановці, а тут розгорілися такі пристрасті… — Топанов навіть розвів руками. — Так от, товариші, не вмієте ви дивитися на ці пластинки. Нам відомо з даних тих ракет, які запускав Алексєєв, що, незважаючи на чималу швидкість, яку вони розвивали, їх корисне навантаження було порівняно невелике. Тільки тисячу триста кілограмів вантажу вміщував контейнер останнього ступеня. І це тепер, коли над нашими головами проносяться штучні супутники вагою в десятки тонн! Так, ми не знаємо, що сталося з контейнером ракети Алексєєва. Він не кружляє в просторі як єдине ціле, це зараз ясно, як ніколи. Отож контейнер міг бути наповнений не апаратурою, а якимось газом, речовиною, здатною вибухати. Справді, може, Алексєєв примусив контейнер вибухнути і саме в цьому й полягав його дослід? Можливо, спостереження слід провадити, застосовуючи якісь фільтри? Адже їх добором ніхто не займався. Ясно, що до супутника Алексєєва треба підходити дуже обережно й терпляче, а вдаватись до істерики й хизуватися освіченістю аж ніяк не випадає…
Топанов ніби ненароком зиркнув на мене і сів на своє місце.
Ми могли ще раз переконатися, що й цього разу Топанов як у воду дивився. Супутник справді був на негативах, але побачити його було не так просто.
* * *
Увечері Федір Васильович відірвав мене від обчислень.
— Досить, — мовив він і згорнув мій блокнот. — Годі! Ходімо до нас, “морського козла” заб’ємо.
Сусід, старий рибалка, був партнером Федора Васильовича, за мого ж партнера була Тетяна. “З такою помічницею виграєш, — подумав я, — від горшка три вершки…”
Ми сиділи в альтанці за широким столом із соснових дощок. Думки про останні події не давали мені спокою, однак поступово я захопився. Та інакше й бути не могло.
Тетяна виявилась досвідченим гравцем у доміно. Вже перший мій необачний хід викликав бурхливу реакцію з її боку. Вона кинула свої камінці на стіл і швидко-швидко заговорила про те, що дядько (тобто я) ну нічого, нічогісінько не розуміє, що слід було “робити рибу”, а він…
Гра вимагала від мене пильної уваги, і Тетяна кілька разів підморгнула мені, схвалюючи ходи.
— А чи можна до вас, люди добрі? — пролунало з-за паркану.
Голос був знайомий. Я швидко встав і підійшов до хвіртки. Це був Топанов. Я хотів було провести його до себе, але Топанов підійшов до столу. Він, з’ясувалося, давно знав Федора Васильовича, ще відтоді, як приїздив сюди у справах, пов’язаних з відбудовою радгоспу, який зруйнувала війна.
Гра тривала. Топанов незабаром сів на моє місце, бо Тетяна після нової моєї помилки, якої я так і не збагнув, відмовилась грати зі мною. Топанов грав вдумливо, і, мабуть, одразу знайшов спільну мову з Тетяною, принаймні вона притихла і, морщачи носик, захоплено стежила за тим, як Топанов непомітно плів якісь хитромудрі тенета.
— Ну, чого сидиш? — спитав Топанов у Тетяни, коли супротивники, досхочу настукавшись, чекали на її хід. — Адже в тебе…
— Генеральський! — закричала Тетяна. — Ану, тату, вставайте, всі вставайте!
Тетяна поквапливо поставила на місце два дублі: дубль “шість” і дубль “порожньо”.
— Ти, Федоре Васильовичу, — сказав Топанов, — все мене забивав. Що було сили старався, а справа була не в мені. Ось вам Тетяна й показала, де раки зимують, ось і показала! — Топанов коротко розсміявся, а потім додав, розвиваючи якусь свою потаємну думку: — І нічого не можна випускати з уваги. Особливо живе…
Перегнувшись через стіл, він поплескав Тетяну по плечу.
— Що дядько каже, що він каже? — захвилювалася Тетяна.
— Спати пора, ось що він каже, — мовив Федір Васильович.
