Помилка Олексія Алексєєва - Олександр Лазаревич Полещук

Тетяна побігла на подвір’я. Федір Васильович пішов за нею, і невдовзі до нас долинула вже така знайома розмова про страшенну необхідність спати вночі, про давню обіцяну прогулянку на човні, про те, що її віддадуть чужим людям, як не буде слухатися, і про безліч інших приємних І неприємних речей.

Ми пішли разом із Максимом Федоровичем до моєї кімнати.

— Не йде мені з думки Алексєєв, — сказав Топанов, — усе згадую його, намагаюсь дещо зрозуміти. Думаю не про завдання суто наукового характеру, які він вирішував, ні. Його зрозуміти… Ось ви, вчені, ставитесь до матінки-природи як до зібрання більш або менш хитромудрих фактів, але й гадки не маєте про її підступність. Ви завжди схильні шукати причину невдачі насамперед в якихось нових властивостях, яких ще не пізнали, а я, грішна людина, коли стикаюся з проявом незрозумілих, безглуздих і підступних сил, завжди думаю про людину…

— Ви олюднюєте природу, — мовив я, — ви нав’язуєте їй суто людські хитрощі й підступність.

— Ні, не так прямо. Я просто хочу збагнути, що саме в якостях людини, в її мисленні, в її світорозумінні могло призвести до тих чи інших успіхів або помилок. Що саме могло привести Алексєєва до його дивовижних відкриттів, в існуванні яких тепер не може бути жодних сумнівів, і що привело його до катастрофи. Ну, не ждав, не гадав, не думав, що Існує небезпека, але чому саме він із цим зіткнувся, чому саме його недогляд підняв завісу над якоюсь страшною і грізною криївкою природи?

У кімнаті було темно. Я не засвічував світла, і крізь відчинене вікно було видно яскраві зорі. Тихо й настирливо дзижчав самотній комар, та розмірено сопіла уві сні під вікном Тетяна. Вона засинала швидко, як засинають стомлені за день птахи.

— Я знаю, — казав далі Топанов, — знаю, що ви на мене гніваєтесь, гніваєтесь за те, що я вас трохи охолодив. Я знаю, що ви вважаєте мене надто самовпевненим.

— Не зовсім так, — швидко сказав я, та Максим Федорович перебив мене.

— Хай не зовсім так, згоден. Я й не претендую на якусь особливу роль, на якесь особливе становище. Мені не треба також незаперечної покори. І коли я відчую, що заважаю справі, — я піду геть.

— Ви вже багато зробили, адже саме ви зрозуміли, з чим ми маємо справу.

— НІ, я зробив дуже небагато. Ось вам здається, що мине місяць чи два, і буде з’ясовано зміст роботи Алексєєва; а там дивись, із півдесятка нових формул прикрасять ваші довідники. І все? І їдьте собі по домівках? Ні, ні й ні!.. Все тільки починається, ми зробили лише два-три найнеобхідніші перші кроки, і ви не скоро позбудетеся старого Топанова, дуже не скоро!.. — Топанов замислився.

— Але ж, Максиме Федоровичу, — наважився я, — адже ми займаємося суто науковою проблемою, ви повинні рахуватися з нами, а не…

— А не пропонувати ненаукові речі? Так? Кажіть до кінця.

— Ну ось сьогодні, коли мова зайшла про те, що супутник не вдалося сфотографувати, незважаючи на спроби кращих фахівців у галузі астрофотографії… Я вас запевняю, що кожний квадратний міліметр тих ділянок пластини, де можна було чекати супутника Алексєєва, продивлялись за великих збільшень. Адже відомо, що під час фотографування супутника, який швидко мчить по небу, він вийде не окремою зірочкою, а рисочкою, і такої рисочки виявити не вдалося. Так нащо, нащо пропонувати ще й ще дивитись і переглядати ці нікому не потрібні негативи?

— Згоден, — сказав Максим Федорович, — цілком з вами згоден. Нічого їх проглядати… порожнім оком, — додав він несподівано. — Та ви й не дивилися на них! Що з того, що на них просто так витріщають очі. Так дивитись не треба, в цьому ви маєте рацію.

— А як же?

— А так треба дивитись, як мати виглядає сина, що з війни має вернутись! Дали вам у руки сумлінно зроблені фотографії, неоціненний матеріалі Так треба вивчати, товаришу дорогий, вивчати, а не лякатись і наїжачуватись! Не ображаєтесь, гадаю?

— Ні, але…

— Ось що, — Максим Федорович присунув свій стілець ближче до мене, — ось що… Якось я займався однією справою… Фальшивими грішми. Не хвилюйтесь, я їх не виготовляв. Так ось, коли одержали ми ці гроші, як зараз пам’ятаю, тридцятки такі руденькі, мені тоді сказали, що за зовнішнім виглядом їх відрізнити не можна, ну ніяк, розумієте, не можна! Все як слід, до останньої рисочки! Ще б пак, кращі друкарі однієї іноземної держави старалися. І звичайний мікроскоп не допоміг, а ось коли вклали в стереоскоп з одного боку нашу, радянську, кредитку, а з другого — фальшиву, одразу й з’явилися в двох-трьох місцях штришки, наче з паперу шпички вилізли.

— Максиме Федоровичу, ось ви говорите про стереоскоп. Авжеж, астрономія з давніх-давен застосовує і стереофотографію, і стереоскопи, І стереомікроскопію. Але вся річ у тому, що стереофотографію використовують тільки для порівняння, — ви слухаєте мене, Максиме Федоровичу?

— Слухаю, слухаю, — поспішно відгукнувся він.

— Тільки для порівняння однієї й тієї ж ділянки неба, знятої, скажімо, в різних променях, із застосуванням різних фільтрів або в різний час…

— Ось-ось, у різний час, — сказав Максим Федорович і встав. — Так от, надішліть телеграму такого змісту: “Негайно виготуйте фотографії тих ділянок зоряного неба, на фоні яких можливий проліт супутника. Негативи надсилайте разом з фотографіями, зробленими в певний час”. Ось так чи щось подібне, вам видніше.

Отже, кожен знімок було зроблено двічі. Один раз — у момент очікуваного прольоту супутника Алексєєва, вдруге — до або після прольоту. До нас, у комісію, прибув спеціально сконструйований стереомікроскоп з широким кутом зору. Знімки виявились цілком ідентичними, за винятком дрібних деталей, які виступали з площини пластинки й цілком задовільно пояснювались неоднорідностями емульсійного шару.

— Спробуймо підійти з другого боку, — сказав безжурний Топанов. — Що ж, буває… Треба уважніше переглянути документацію лабораторії.

На цей час Леднєв точними й прямими дослідами довів,