Помилка Олексія Алексєєва - Олександр Лазаревич Полещук

— Вам поталанило, — сказали мені в Управлінні океанологічних досліджень, — саме десь у цьому районі перебуває наш корабель “Руслан”. Проте не думаємо, що задля вас він обірве свою програму робіт.

Я негайно зв’язався з комісією по розслідуванню катастрофи в лабораторії Алексєєва, попрохав покликати Максима Федоровича до телефону.

— Утруднення? — здивувався Максим Федорович. — Та які можуть бути утруднення в такій справі? Я все владнаю, — сказав він, — дурниці якісь.

— Звідки ви знаєте Топанова? — обережно запитав мене працівник Управління, виписуючи на моє ім’я путівку. — Він нам щойно дзвонив.

— Топанов безпосередньо займається цим питанням, — відказав я, — він знає, як важливо, щоб “Руслан” виконав наше завдання.

— З мене цього досить, — квапливо сказав працівник Управління. — Коли партія відрядила до вас Топанова, то справа надзвичайно важлива. Ось ваша путівка.

Позаду нелегкий переліт до Владивостока. На щастя, він зайняв небагато часу, і я в думках поспівчував тим, хто ще так недавно витрачав на нього аж п’ять годин.

У Владивостоці терміново зв’язались по радіо з капітаном “Руслана”.

— “Руслан” провадить зараз дослідження Тускарори, знаменитої Курильської западини, і перебуває на відстані двохсот кілометрів від точки, яка вас цікавить. Ми можемо запропонувати вам швидкісний катер або реактивний гідролітак.

Я вибрав гідролітак, і години за дві блискуча металева чайка погойдувалася поруч з білим як сніг велетнем, гордістю радянських океанологів “Русланом”.

З “Руслана” спустили шлюпку, а коли я зійшов на палубу, мене зустрів капітан І провів до своєї каюти.

— Мені передали по радіо, що я маю негайно змінити курс і йти до пункту, координати якого ви мені повідомите. Це недалеко звідси?

Я передав капітанові радіограму, яку одержав уже в літаку. В ній повідомлялося точне місцезнаходження, обчислене й перевірене Електронно-лічильним центром.

— Так, — сказав капітан, згортаючи телеграму, — йти вздовж сто п’ятдесят третього меридіана, а там триматися в межах квадрата… Ходімо до штурмана, і я дам необхідні вказівки.

День по дню корабель борознив океан, але на нас чекала невдача: небо весь час було захмарене.

— Небом милуватися найкраще восени, — бурмотів капітан. — У цих краях весь вересень, та й увесь жовтень сонце сяє аж іскрить, а нині…

Я розумів капітана. Хотіли ми чи не хотіли, а зривали план його робіт. І я ловив на собі не дуже привітні погляди членів океанологічної експедиції. Якось я спустився вниз і в спеціальних стояках побачив величезні обтічні апарати з легкими стернами та ілюмінаторами, схожими на збільшені очі риб телескопів. Це були установки для спостереження підводного світу на великих глибинах.

Звичайно, ці відважні люди не зносили вимушеного неробства. Я обережно торкнувся до матової поверхні глибинного апарата. Досить тріщини завтовшки з волосину, щоб негнучкий водяний струмінь знищив усіх, хто осмілився штурмувати таємниці океану. А тепер минають дорогоцінні для океанологів дні. І пояснити їм, у чому суть справи, я не міг.

Щодня надходили телеграми від Топанова. Він якось непомітно для всіх почав керувати справами комісії. Це сталося само собою. Мандат (а він у нього був) Топанову так і не довелося показувати.

Ми чекали сонячного ранку, а коли він настав…

— Воно? — тихо запитав мене капітан, його рука, мов обценьки, стиснула моє плече. — Воно?

А в небі, нестерпно виблискуючи, розляглося вже знайоме мені “море на небі”, та це вже було не море — безмежний океан розкинувся над нашим кораблем.

— Воно! — відповів я, проводжаючи очима сяючі хвилі, що стрімко мчали назустріч ранковому сонцю.

Мов снігова куля, що котиться з гори, розросталась “проблема Алексєєва”. Все нові й нові люди брали участь у розслідуванні. Весь час виявлялись такі властивості таємничого “марева”, які примушували нас проробляти силу додаткових досліджень і обчислень, іноді зовсім змінюючи напрямок пошуків. Розв’язані й нерозв’язані питання, людські пристрасті й інтереси, дивовижні факти і строгі математичні викладки утворили чудесну брилу, в центрі якої ховалася розгадка. Та ніхто навіть і на думці не мав, що дійсність виявиться такою незвичайною і так тісно зімкнеться з найдивовижнішою фантастикою.

Насамперед було піддано детальному аналізові всі параметри можливої орбіти супутника Алексєєва. Роблячи повний оберт за вісім годин без кількох секунд, цей гіпотетичний супутник міг мати радіус, чи, точніше, відносну напіввісь орбіти, приблизно в 19 тисяч кілометрів. Це означало, що у випадку еліптичної орбіти — наявність перигею[1] вказувала саме на це — висота супутника Алексєєва над поверхнею Землі коливалася б у межах від 200 до 27 000 кілометрів. Було ясно, що сталість періоду обертання вказує на більшу висоту проходження супутника в перигеї, бо наближення до земної поверхні мало б супроводитися різким посиленням опору повітря. Уповільнення ж супутника одразу викликало б зменшення періоду його обертання навколо земної кулі.

Тепер треба було спробувати визначити орбіту гіпотетичного супутника Алексєєва. Головна складність полягала в тому, що супутник був невидимий. Однак радіолокатори й далі відзначали слабке відбиття радіопроменя з висоти в дві тисячі кілометрів. Цією обставиною і запропонував скористатися Григор’єв, і вже за кілька годин ми визначили ексцентрицитет, сплющення еліптичної орбіти. “Супутник Алексєєва проходить перигей на висоті 2 тисячі кілометрів. Найбільше віддалення — 25 тисяч кілометрів”, — записав Григор’єв у журналі розслідування.

Незабаром було визначено всі проміжні точки на небосхилі, які проходив супутник, і армія любителів астрономії, не кажучи вже про всі обсерваторії Радянського Союзу, взяла участь у “полюванні” на супутника Алексєєва.

На жаль, коли прийшло літо, світанок наставав дедалі раніше, і найсприятливіше положення супутника виявлялось недосяжним, бо в яскравій блакиті неба розгледіти маленьку світлу цяточку було неможливо.

Досить струнку гіпотезу метеорологів, яка пояснювала появу марев, довелося остаточно відкинути. Річ у