Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна - Олексій Миколайович Толстой

class="book">Гарін загасив ліхтар, одсунув убік дуло і, просунувши руку в отвір, скинув кістяк. Череп одскочив і покотився. В отвір було видно вогні заводів. Гарін мав зіркі очі. Він розрізняв навіть крихітні людські постаті, що снували між будовами. Все тіло його тремтіло. Зуби зціплені. Він не передбачав, що так важко буде підійти до цієї хвилини. Знову спрямував апарат дулом до отвору, приладнав. Одкинув задню кришку, оглянув пірамідки. Все це підготовлено ще тиждень тому. Другий апарат і стара модель лежали внизу, в гаю, в автомобілі.

Він закрив кришку і поклав руку на важельок магнето, котрим автоматично запалювалися пірамідки. Він тремтів з голови до ніг. Не совість (яка вже там совість після світової війни!), не страх (він надто легковажний), не жаль до приречених (вони дуже далеко) проймали його холодом і жаром. Він зі страшенною виразністю зрозумів, що ось від одного оцього обороту ручки він стає ворогом людства.

Він навіть зняв був руку з важілька і поліз у кишеню по цигарки. І тоді його стурбований мозок озвався на порух руки; «Ти зволікаєш, ти насолоджуєшся, це — божевілля…» Гарін закрутив магнето. В апараті спалахнуло і зашипіло полум’я. Він повільно почав обертати мікрометричний гвинт.

70

Хлинов перший звернув увагу на дивний клубочок світла високо в небі.

— А ось ще один, — сказав він тихо.

Вони зупинилися на половині дороги над кручею і дивилися, підвівши голови. Нижче першого, над обрисами дерев, виник другий вогняний клубок і, розкидаючи іскри, як догоріла ракета, почав падати…

— Це горять птахи, — прошепотів Вольф, — дивіться.

Над лісом на світлій смузі неба летіла квапливо, нерівним летом, мабуть, дрімлюга, що недавно кричала: «Сплю-сплю». Вона спалахнула, перевертаючись, і впала.

— Вони чіпляються за дріт.

— Який дріт?

— Хіба не бачите, Вольф?

Хлинов показав на сяючу, пряму, як голка, нитку. Вона тяглася зверху від руїн у напрямку заводів Анілінової компанії. Шлях її позначався спалахуючими листочками, клубками птахів, що горіли. Тепер вона світилася яскраво-великий відрізок її перетинав чорну стіну сосон.

— Вона спускається! — крикнув Вольф і не закінчив.

Обоє зрозуміли, що то за нитка. Заціпенілі, вони могли стежити тільки за її напрямком. Перший удар променя припав на заводський димар, — він загойдався, надломився посередині і впав. Але це було дуже далеко, і звук падіння не долинув.

Майже відразу ліворуч від димаря здійнявся стовп пари над дахом довгої будівлі, зарожевів, змішався з чорним димом. Ще лівіше стояв п’ятиповерховий корпус. Нараз усі вікна його погасли. Зверху вниз, по всьому фасаду, побіг вогняний зигзаг, ще і ще…

Хлинов закричав, як заєць… Будівля осунулася, впала, її кістяк огорнули хмари диму.

Тоді тільки Вольф і Хлинов побігли назад угору, до руїн замку. Перетинаючи в’юнку дорогу, лізли на урвища ліщиною та дрібноліссям. Падали, ковзаючи униз. Ричали, лаялись — один по-російському, другий по-німецькому. І ось до них долинув глухий звук, ніби зітхнула земля.

Вони обернулись. Тепер видно весь завод, що розкинувся на багато кілометрів. Половина будівель його палала, наче картонні хатки. Внизу, край самісінького міста, грибом піднімався сіро-жовтий дим. Промінь гіперболоїда шалено витанцьовував серед цього руйнування, намацуючи найголовніше — склади вибухових напівфабрикатів. Заграва розливалася на півнеба. Хмари диму, жовті, бурі, сріблясто-білі снопи іскор здіймалися вище од гір.

— Ех, пізно! — закричав Вольф.

Було видно, як крейдяними стрічками доріг суне з міста якась жива каша. Смуга річки, що відбивала усю величезну пожежу, видавалася рябою від чорних цяток. Це рятувалося населення — люди бігли на рівнину.

— Пізно, пізно! — кричав Вольф. Піна і кров збігали його підборіддям.

Рятуватися було пізно. Трав’янисте поле між містом і заводом, усіяне довгими низками черепичних покрівель, раптом піднялося. Земля здибилася. Це перше, що побачили очі. Одночасно з-під землі крізь щілини вихопилися шалені язики полум’я. І одразу з полум’я здійнявся сліпучий, ніколи ніким не баченої яскравості стовп вогню і розжареного газу. Небо мовби відлетіло вгору над усією рівниною. Простір заповнило зелено-рожеве світло. Вирізьбилися в ньому, ніби під час сонячного затемнення, кожний сучок, кожний кущик трави, камінь і двоє закам’янілих білих людських облич.

Ударило. Загуркотіло. Почулося ревіння землі, що розверзлася. Здригнулися гори. Ураган струсонув і пригнув дерева. Полетіли каміння, головешки. Хмари диму встелили рівнину.

Стало темно, і в темряві пролунав другий, ще страшніший вибух. Задимлене повітря наситилося хмуро-іржавим гнійним світлом.

Вітер, уламки каміння, сучків перекинули і потягли під кручу Хлинова і Вольфа.

71

— Капітане Янсен, я хочу висадитися на берег.

— Єсть.

— Я хочу, щоб ви поїхали зі мною.

Янсен зашарівся від задоволення. За хвилину шестивеслова лакована шлюпка легко впала з борту «Арізони» у прозору воду. Троє смагляво-червоних матросів сковзнули канатом на банки. Підняли весла, завмерли.

Янсен чекав біля трапа. Зоя зволікала — все ще дивилася розгубленим зором на хисткі від спеки обриси Неаполя, що звивався вгору терасами, на теракотові[44] стіни і вежі стародавньої фортеці над містом, на вершину Везувію, що ліниво диміла. Було безвітряно, і море — дзеркальне.

Сила-силенна човнів ліниво снувала затокою. В одному, навстоячки, загрібав кормовим веслом високий дідуган, схожий на малюнки Мікеланджело. Сива борода падала йому на драний, в латках темний плащ, короною скуйовджені сиві кучері. Через плече — полотняна торбина.

Це був відомий усьому світові Пеппо, жебрак.

Він випливав у власному човні просити милостиню. Вчора Зоя жбурнула