Olya_#1 - Володимир Худенко
Купол вкривався павутиною тріщин, і солона океанічна вода вже цівками лилася всередину. Вона голосно клацнула пальцями обох рук, і навкруг неї навсібіч замотались барвисті стрічки коду. Вона спритно вихоплювала з них червоногарячі — заражені, у формі свіжих тріщин на куполі і з силою жбурляла вгору. Стрічки злітали і вкладалися в тріщини, вздоровлюючи, зживлюючи їх… Такий собі «тетріс».
Та тріщини знов з’являлись. Осьо знов у могильній тьмі атріуму лунав лиховісний тріск, і Оля квапилась, квапилась…
Але що це?
Б-бух! — звідкись згори.
Вона підняла погляд і вгледіла, що на купол лягла велетенська зеленувата кігтяста лапа — у лусці і з перетинками… А ось уже не сама лапа — велетенське страховидло зазирало крізь скло в атріум, схоже чимось одночасно на ящірку, на акулу і на жабу… Мало плавники, луску, потворну морду з ікластою пащею, зябра… і позирало на неї, Олю, скляними риб’ячими очима… І бухкало лапами по куполу.
Противний тріск, скрегіт… І знов павутинка тріщин по куполу. Сочиться солона вода…
Оля жбурляла стрічки все швидше, але істота вгорі скаженіла — глухо ревла, бухкотіла по куполу…
Тріск, тріск, скрегіт…
Мертві лиця дітей.
Раптом щось шугнуло вгорі, розрізаючи океанську глибінь… Торпеда!
Така синенька, з різнобарвними вогниками по корпусу і… намальованими чорними оченятами. Тішка!
Торпеда врізалась у плече страховидла, і зметнулись бульбашки, спалах… Червоною хмарою розтікалася кров. Істота глухо ревла за куполом — їй одірвало праву руку. Але лівою воно ще дужче заколотило по склу…
Ось і все, ось і…
З океанічної товщі раптом виринула міцна, жилава, смаглява чоловіча рука. Просто велетенська рука. Вона схопила істоту за шию і з якоюсь неймовірною силою стиснула — скляні риб’ячі очі полізли на лоба, і ось голова істоти відділилась від тіла, випустивши ще хмарину крові…
Оля задивилась у купол. Чоловіча рука легким рухом відігнала криваву хмарину геть і обережно протерла купол — той був цілий-цілісінький. Тоді рука зникла, і над куполом нахилилось лице. Смагляве, з короткою щетиною і мерехтливою соломинкою інгалятора в зубах. Закудлані патли дивно колихались над ним у товщі води, а ще… в ті патли подекуди вплелись водорості. Хлопчина з насолодою затягнувся інгалятором і випустив із губ зграйку різнокольорових бульок.
А тоді весело підморгнув Олі і, хазяйновито поплескавши рукою по куполу, зник у товщі води.
- Імран…
Оля отямилась у присмерку атріуму. Озирнулась, підвелась на ноги. Навкруг те ж місиво, вже якесь суцільне — суцільна смердюча й тягуча субстанція укривала підлогу, подекуди біліли голомозі людські черепи… Вона оглянула себе — на руках кров’янисті пухирці й прозорі водянки, але нічого — водянки вже репались і заживали, пухирці розсмоктувались. Вона змоделювала на кінчиках пальців мікроскопічні фотоелементи і, піднісши їх перед очі, зиркнула на своє лице. Пара водянок… Вона провела по них пальцями, і водянки порепались.
Все функціонувало. Вона переступила шматок чиєїсь грудної клітки і рушила до сяйва аварійних виходів — ступала босими ногами по крові, в якій копошились відразливі товсті слизняки параметричної ремісії… Копошились і репались.
Спереду по тілах і слизоті шмигали бліді концентричні промені — інженери Soft Dreams в герметичних захисних костюмах випалювали ними слизняків…
Промінь ковзнув по Олі, і вона, мружачись, підняла руки, викрикнула:
— Ольга Рушді, Skytek Corporation!..
Вузлуваті силуети з зеленуватими вогниками очей на матових забралах дисплейних шоломів копошились коло секції аварійного виходу.
— Ви живі?! — викрикнув один із силуетів — динамік шолому зловісно деформував його голос. — Негайно сюди!..
— Зі мною все в порядку… — хрипло озвалась Оля. — Можна, я просто піду?..
Вони з ніг до голови обпалили її променями і пропустили.
У коридорі аварійної секції було світліше — тьмяне світло тривожно мигтіло, а по рідких вцілілих панелях пробігали червоні пентаграми Роскосмосу на траурно-чорному фоні…
На вулиці сутеніло. Місто звично сяяло віддалік, а от Єльня була темною, мертвою. Сонце вже зайшло, але на обрії ще дотлівала сумлива лілова смуга в рідких хмаринах. По зчорнілому проспекту внизу стелився низький біластий туман — від нього несло могильною цвіллю та креозотом… То, репаючись, зогнивали і спускали душу інформаційні судини Єльні — тепер це все вже не відновити, а туман із часом конденсується в гидку різнобарвну росицю…
Оля прислухалась і розчула, як внизу досі тріщать оті гнилиці — звук був в’язкий і шиплячий, немов віддалений гул прибою… Оля ступила на мережані ступені аварійних сходів — вони спіраллю плелися від куполу аж у жахне провалля вулиці у вигляді такої собі скульптури — мило і функціонально.
— Олю!..
В правому нижньому кутику її взору замерехтіло продовгувате віконце відеоз’єднання, і в ньому показалась голова містера Шульца на фоні якогось громіздкого підголівника; куратор був у зім’ятій сорочці і недбало пов’язаному галстуці, оперезаний широким ремінцем через плече…
— Містере Шульц…
Оля скривилась, ледь не заплакавши.
— Містере…
— Що з тобою, як ти?.. Мені тільки-но повідомили, що відшукали тебе…
— Містере Шульц, я все провалила!.. — схлипнула Оля, обережно ступаючи босими ногами по сходинах.
На її обірваній, скривавленій і зіжмаканій суконьці плівкою блискала гидка різнобарвна росиця…
— Ситуація була як на долоні — просто перед моїм носом! А я…
— Перестань! — містер Шульц її перебив. — Негайно припини! Креш кружляв навкруг тебе вирвою двадцять сім хвилин!.. Ти відтягла його від міста, а це сотні тисяч людей… — він нервово потягнув зашморг галстука і недоладно всміхнувся. — Господи, де ти взагалі цьому навчилась?
Оля печально повела бровою.
— Тато якось розказував… У Роскосмосі цей фінт називався «vereteno» — я обперлась об плагін SkySecurity, якби не він…
— Знаю, вже знаю… — закивав містер Шульц. — Ми ставимо криптографам ці латки з часів війни — вони лише жеруть ресурси і досі нікому не знадобились…
— Але я провалила ситуацію, все, чому ви мене навчали!.. — знов скрикнула Оля.
— Перестань…
— Ні, ви не розумієте! Вони дізналися, що я тут, і активували атаку сьогодні, а я, як остання дурепа, гуляла містом…
Оля спіткнулась на сходинці, і містер Шульц тут же скористався моментом.
— Перестань! — гримнув він. — Помовч і послухай, — він повів рівним упевненим голосом. — Якби ти не полетіла в Смоленськ і не прозондувала могильовський патруль, то вони б розставили усіх носіїв і обвалили б півміста, вони б усе зробили за планом!.. А так вони вимушені були діяти хаотично і неорганізовано — вони злякались
