Час тирана. Прозріння 2084 року (2014) - Юрій Миколайович Щербак

— Это и есть мавзолей, — підтвердив Варламов. — Сталинисты перенесли сюда мавзолей в 2049 году вместе с прахом Ленина, Сталина и их банды, свезли со всей России памятники этой большевистской мрази. Теперь этот город — призрак, воспоминание о прошлом, город-кладбище.

Їхній гелікоптер з увімкнутими антиракетними полями й потужними електромагнітними поміхами завис над минулим Росії, виблискуючи на сонці, наче прозоре яйце з трьома ембріонами всередині: пілот, Гайдук, Варламов. Варламов поклав руку на плече пілота, і той зі зрозумінням кивнув головою. Гелікоптер, заклавши крутий віраж, полетів до Волги, води якої відрізнялися від Дону жовтуватим кольором.

— А теперь я покажу еще один Сталинград. Еще один город-герой, к сожалению, мало известный.

Вони наблизились до лівого — низького — берега Волги, піднявшись на північ до греблі Волзької АЕС і побачили сучасне місто з прямокутними одноповерховими будівлями великих промислових підприємств, хмарочосами в діловій частині й зеленими кварталами житлових будинків.

— Краснослободск, — пояснив Варламов. — Это здесь патриоты-подпольщики организовали серию взрывов на заводе, выпускавшем горючее для черепах Черной Орды.

Гелікоптер зробив правий віраж і повільно полетів на південь, де Волга і Ахтуба утворювали зелену плодоносну заплаву.

Від Волги тимчасово відходила петля річки Волжка-Куропатка, яка невдовзі знову поверталася до материнського річища. На острові, що лежав поміж водами двох рік, Гайдук помітив військовий аеродром із сірими стріловидними силуетами гіперзвукових безпілотних літальних апаратів найновішого типу, здатних доставляти ядерну зброю у будь-яку точку земної кулі.

«Цей монах не витрачав часу дарма, — з повагою подумав Гайдук. — Що це за апарати? Хто і де їх виробляє?»

Але промовчав, нічого не спитав. Варламов теж зробив вигляд, що, крім баштанів, теплиць та овочесховищ, не вартих уваги, на цьому острові нічого цікавого немає. Зате оживився, як тільки вони підлетіли до якогось зруйнованого, згорілого від пожеж і вибухів селища, посередині якого на високому кургані стояла біла церква із золотими, наче в ангела, крилами.

— Это наш Сталинград-2. Поселок «Вторая пятилетка». Здесь летом 2077 года стояли насмерть воины Первого корпуса РОА имени генерала Власова, когда войска Черной Орды рвались к Сталинграду. Они двигались со стороны Жанибека и Орды и хотели здесь форсировать Волгу и сходу захватить Сталинград. Я командовал корпусом и отдал приказ «Ни шагу назад. За нами — Россия». Месяц мы держали оборону. Корпус погиб.

Він перехрестився і зітхнув.

— Лучшие люди, мои близкие друзья. Я потерял две ноги и легкое. Меня без сознания перевезли ночью на лодке в Сталинград. Но мы задержали на месяц приход Мохамад-бека в Украину, сорвали его планы захватить Европу.

Варламов дихав важко, наче риба, викинута на берег.

— Недавно мы насыпали здесь курган, поставили церковь архангела Михаила. Здесь покоится полмиллиона воинов — и наших, и ихних…

Він знову перехрестився.

— Вибачте, генерале, я цього не знав. Глибоко співчуваю, — перехрестився Гайдук.

Варламов з відчаєм махнув рукою.

— И никто об этом не знает. И никакой король Англии Георг не прислал мне меч за победу над врагом… Но теперь, генерал, я хочу показать вам нечто такое, чего действительно никто не знает. Мы теперь союзники, и вам надо обязательно увидеть это.

Їхній гелікоптер полетів на схід, де радувала око життєносна зелень ланів молодої пшениці. І раптом серед зеленого поля Гайдук побачив чорний, наче винищений вогнем, геометрично правильний, видовжений прямокутник, що мертво і загадково лежав посеред буяння вистигаючих хлібів. Щось штучне і неприродне було в цій картині.

— Що це? — вигукнув Гайдук.

— Новое оружие Омара. Две недели назад на это поле набросилась саранча. Туча длиной в тридцать, высотой в десять километров. Миллиарды тварей.

— Десять кілометрів? — не повірив Гайдук.

— Да. За два дня все было уничтожено. Хлеба, деревья, животные, люди. Нам был дан знак: вот что будет с вами, если не сдадитесь. Мы получили сигнал, который через час уничтожил все наши компьютеры. На изображении — саранча. Все поедающая, все флеш-карты и коммуникации. Едва остановили.

— І як ви з цими тварюками боролись?

— Пытались огнем. Вот почему я вооружил войска огнеметами. Но результаты были незначительны. Бойцы с огнеметами погибли.

— А далі?

— А дальше? Через два дня саранча исчезла. Как будто получила приказ об отступлении. Ничего неизвестно. Что, где? Ни одной особи мы не нашли… Берегитесь, генерал. Я слышал, что нынче в Украине ожидается отменный урожай.

Гайдукові здалося, що він бачить кошмарний сон, від якого несила прокинутись. Але і дивитися далі у паралітичній дрімоті не можна, якщо хочеш жити.

Третю річницю шлюбу Валентин та Луїза Троянки вирішили відсвяткувати в компанії їхнього найближчого друга Оксана Нерубая, який урізноманітнював репертуар їхніх веселих збіговиськ, приводячи щоразу нових дівчат. Одного разу це була циркова акробатка, яка, напившись, стрибала по меблях, і, вчепившись у старовинну люстру, розхитувалась на ній, наче мавпа на трапеції, а в іншому виявилася абсолютно тупою істотою, нездатною на елементарну світську розмову, навіть під впливом добрячої порції горілки з лимонним соком. На другу річницю Нерубай прийшов разом із дівчиною-екстрасенсом — чорнявою товстухою з готичним малюнком обличчя й неймовірного розміру грудьми, що ледь не вивалювалися з декольтованого чорного плаття, дратуючи Луїзу, яка ревниво спостерігала, як чоловіки, хміліючи, тільки й дивляться на білі пагорби, уявляючи себе альпіністами, що повзають по цих крутосхилах. Дівчина-екстрасенс мовчки дрібними ковтками пила червоне наче кров австралійське Мерло, облизуючи вологим язичком чорні нафарбовані губи, і вивчала подружжя Троянків. На Нерубая майже не звертала уваги, бо спізнала його в ліжку, пророкуючи йому щасливе сексуальне безсімейне майбутнє і розуміючи, що довго не витримає його державницько-філософської маячні й захоплення Другою світовою війною,