Веселка тяжіння - Томас Пінчон

часом, коли стільки смерті чаїться у небі, в морських глибинах, серед плям і мазків на розвідувальних аерофотознімках, переважна більшість жіночих очей суто функціональна. Але Пудинг з іншого часу, Пойнтсмен врахував і цю деталь. Бригадирова повелителька мало не годину просиділа перед люстерком із тушшю й олівцем для очей за туалетним столиком, а ще з тінями, лосьйонами, рум’янами, пензликами та щипчиками, час від часу звіряючись з аркушами альбома, заповненого світлинами царствених красунь тридцяти- і сорокарічної давнини, аби її царювання цими ночами було — задля її психічного стану так само, як і його, — достовірним, якщо взагалі не законним. Світле волосся ретельно підібране і сховане під щільною чорною перукою. Коли сидить зі схиленою головою, забувши про царську позу, волосся спадає з-за плечей наперед, затуляючи груди. Вона гола, сама лиш соболина накидка і чорні черевички на елегантних підборах. Єдина її прикраса — срібний перстень зі штучним рубіном у первісній формі, не огранений, самовпевнений згусток крові, тепер простягнутий для поцілунку.

Його підстрижені вуса гороїжаться, тремтять на її пальцях. Нігті вона перетворила на довгі пазурі й покрила таким самим, як і її рубін, червоним лаком. Їхній рубін. У такому світлі нігті здаються майже чорними.

— Досить. Готуйся.

Вона дивиться, як він роздягається, злегка подзенькують медалі, хрускотить накрохмалена сорочка. Їй страшенно хочеться закурити, але не велено. Намагається не ворушити руками.

— Про що думаєш, Пудингу?

— Про ніч, коли ми вперше зустрілися. — Тхнуло баговинням. У темряві бахкали зенітки. Його солдати, його бідолашні овечки, того ранку надихалися газу. Він був один. У свій перископ під зорею освітлювальної міни у небі він побачив її… і вона, хоча Пудинг і ховався, його також помітила. Її обличчя було блідим, вся одягнена в чорне, стояла на Нічийній Землі, кулемети поздовжнім вогнем малювали навколо неї візерунки, але вона не потребувала захисту.

— Вони тебе знали, Володарко. Вони були твоїми.

— І ти також.

— Ти обізвалася до мене, ти сказала: «Я тебе ніколи не покину. Ти належиш мені. Ми будемо разом, знову і знову, хоч і мине багато років. І ти завжди мені служитимеш».

Він знову на колінах, голий, як немовля. У світлі свічки видно, як його старече тіло вкривається великими сиротами, тут і там на шкірі гуртуються старі шрами та нові рубці. Його пеніс наче салютує. Вона всміхається. За командою він підповзає цілувати її черевики. Відчуває запах крему для взуття і шкіри, крізь чорну шкіру відчуває, як її пальці рухаються у нього під язиком. Краєм ока зауважує на столику залишки ранньої вечері, обідок тарілки, шийки двох пляшок — мінеральна вода, французьке вино…

— Час для болю, бригадире. Матимеш дванадцять найліпших, якщо мені догодить твоя сьогоднішня офіра.

Настає найгірша мить. Раніше вона йому відмовляла — його спогади про Іпрський виступ її не цікавлять. Їй байдуже до масової бійні, а цікавить радше міф і особистий жах… але прошу… прошу, нехай вона прийме…

— У Бадахосі, — покірно шепоче, — коли була війна в Іспанії… на місто наступав батальйон франкістського Легіону, всі співали полковий гімн. Співали про наречену, яку собі взяли. То були ви, Володарко: вони-вони проголошували вас своєю нареченою…

Вона якийсь час мовчить, змушує його чекати. Нарешті, втримуючи його очі поглядом, усміхається, а частка зла, якої, на її погляд, він так потребує, сама про себе дбає, як завжди:

— Так… Багато з них стали того дня мені нареченими, — шепоче вона, вигинаючи яскраву різку. Кімната дихає зимовим вітром, її образ от-от розпадеться на лапаті сніжинки. Йому подобається слухати, як вона говорить, її голос відшукав його у розбитих кімнатках фламандських сіл, за вимовою він розрізняє дівчат, що постаріли у Нижніх Землях, дівчат, чиї голоси псувалися від юності до старості, від веселості до байдужості мірою того, як ішла війна, з однієї нелегкої пори року до ще важчої… — Я взяла їхні смагляві іспанські тіла, вони мали колір пилу, і сутінків, і м’яса, засмаженого до ідеальної текстури… більшість із них були дуже молоді. Літній день, день кохання: один з найболючіших, які я знаю. Дякую тобі. Сьогодні ти отримаєш свій біль.

Ця частина вистави їй принаймні подобається. Хоча вона ніколи й не читала класичної британської порнографії, але дуже добре, як риба у воді, почувається в цьому річищі. Шість по сідницях і шість по сосках. Лясь, і де ж той Гарбузовий Сюрприз? Га? Їй подобається, як до рубців учорашньої ночі приливає нова кров. Зчаста вона ледве втримується, аби самій не застогнати після кожного болісного схрипування, два голоси в дисонансі, які менш випадкові, ніж видається… Часом вона вставляє йому кляп з парадного шарфа, зв’язує золотими шнурами аксельбанта або його власною портупеєю. Але сьогодні він скрутився на підлозі біля її ніг, його всохлий зад здійнявся, випрошуючи різку, і нічого йому не треба, крім болю, крім чогось справжнього, чистого. Вони вже настільки віддалили його від звичайних переживань, напхали паперових ілюзій і воєнних евфемізмів між ним і цією правдою, рідкісною порядністю, миттєвістю біля її бездоганних ніг… ні, тут не стільки муки сумління, скільки звичайне здивування — адже стільки років він слухав священників, науковців, лікарів, і кожен з них мав для нього заготовлену брехню, а вона весь час була тут, впевнена у своїй влади над його дедалі слабкішим, його справжнім тілом — не прикритим одностроєм, не нашпигованим медикаментами, аби приглушити для нього її послання запаморочення, нудоти й болю… Понад усе — болю. Найчистішої поезії, найкоштовнішої ніжності…

Важко спинається на коліна поцілувати різку. Тепер вона над ним нависає, ноги розставлені, таз випинається вперед, хутрова накидка розійшлася на стегнах. Він набирається сміливості подивитися на її піхву, страхітливу вирву. Її лобкове волосся з такої нагоди пофарбоване в чорний колір. Він зітхає, з горла виривається тихенький соромливий стогін.

— А… так, я знаю. — Вона сміється. — Бідолашний смертний Бригадире, я знаю. Це моя остання таємниця, — нігтями погладжує собі нижні губи, — ти ж не можеш прохати жінку розкрити її останню таємницю, адже так?

— Благаю…

— Ні. Не сьогодні. Вклякни і прийми те, що я тобі дам.

Мимохіть — уже рефлекс — він кидає швидкий погляд на пляшки на столі, на тарілки, замащені м’ясними підливами, голландським соусом, шматками хрящів і кісток… Її тінь укриває його обличчя і горішню частину торса, її шкіряні черевички злегка порипують, коли напружуються м’язи стегон і живота, і ось вона струменем починає мочитися. Він роззявляє рота і ловить струмінь, захлинається, пробує ковтати, відчуває, як тепла сеча скрапує з кутиків рота вниз по шиї