Веселка тяжіння - Томас Пінчон

— Старий боїться, — кричить Майрон Ґрантон, що останніми днями також не надто відзначається стабільністю. Група Слотропа зійшлася на регулярні збори у крилі Абреакційних досліджень. — Він усе завалить, йому на це стане одної паскудної ночі…

Досить таки добре виплекана паніка спостерігається в усіх присутніх. Десь на другому плані тиняються лаборанти, збирають собаче лайно та калібрують інструменти. Щури та миші, білі, чорні, а також кількох відтінків сірого, торохтять колесами у добрій сотні кліток.

Лишень Пойнтсмен зберігає спокій. Незворушний і сильний. Його лабораторні халати останнім часом навіть почали набирати безтурботності Севіл-Роу: приталений одяг, сміливі розрізи, делікатніша тканина, хвацько зазубрені вилоги. У цей виснажливий і тяжкий час він пашить достатком. Коли нарешті стихає гавкіт, він починає говорити, заспокійливо:

— Жодної загрози.

— Жодної загрози? — волає Аарон Троустер, і багато хто знову починає буркотіти й гарчати.

— За одну добу Слотроп вибив Додсон-Трака і дівчину!

— Усе валиться, Пойнтсмене!

— Відколи повернувся сер Стівен, Фіцморіс-гаус вийшов із гри, і від Дункана Сендіса надходять якісь дивні запити…

— Це зять прем’єр-міністра, Пойнтсмене, недобре, ой недобре!

— Уже починає відчуватися дефіцит…

— Фінансування, «Якщо спокійний ти перед юрбою[259]», є і невдовзі почне надходити… безперечно, ще до того, як ми потрапимо в якусь серйозну халепу. Сер Стівен аж ніяк не «вийшов із гри», він із великим задоволенням працює на Фіцморіс-гаус і почувається досить затишно, якщо хтось має бажання, може перевірити. Місс Борґесіус досі бере активну участь у програмі, а містер Дункан Сендіс на всі свої запити отримує відповіді. Але найліпше те, що у нас буде фінансування аж до 46-го фінансового року, і лише тоді може підвести голову якийсь там дефіцит.

— Знову ваші Зацікавлені Сторони? — каже Ролло Ґроуст.

— А я помітив, що Клайв Моссмун з «Імперського хімічного» про щось із вами перешіптувався, — зауважує раптом Едвін Трікл. — Ми із Клайвом курс чи два студіювали органічну хімію в Манчестері. А що, ІХТ — один, е-е, з наших спонсорів, Пойнтсмене?

— Ні, — впевнено, — річ у тім, що Моссмун уже кілька днів працює на Малет-стрит. Боюся, ми не думали про щось серйозніше, ніж про звичайну координацію дій щодо Шварцкомандо.

— Дідька лисого не думали. Я добре знаю, що в ІХТ Клайв керує Дослідженнями полімерів.

Витріщилися один на одного. Один бреше чи блефує, брешуть чи блефують обоє, або обоє і брешуть, і блефують. Хай там як, але Пойнтсмен має певну перевагу. Поставши перед загрозою згортання програми, він таки набрався Розуму: якщо в Природі є якась життєва сила, то в бюрократії нічого подібного нема. Жодної тобі містики, все зводиться, як і належить, до бажань окремих людей. Серед них є і жінки, Боженьку, благослови їхні порожні голівки. Але виживання залежить від сили бажання або від того, наскільки ліпше за того хлопця ти знаєш Систему та як нею користуватися. Це робота і більше нічого, тут нема місця для жодних надлюдських тривог — вони лиш розслабляють, ожіночують волю: людина або потурає їм, або бореться з ними і перемагає, und so writer[260].

— Мені дуже хочеться, щоб ІХТ таки профінансував частину роботи, — усміхнувся Пойнтсмен.

— Щось непереконливо, непереконливо, — буркоче молодший за нього доктор Ґроуст.

— Та яка різниця? — кричить Аарон Троустер. — Якщо старий почне комизитись, усій виставі гаплик.

— Бригадир Пудинг не відступиться, — Пойнтсмен дуже розмірено, спокійно, — ми з ним уже про все домовилися. Подробиці — другорядні.

А вони на його збіговиськах завжди другорядні. Увагу Трікла легко перевели на проблему Моссмуна, а Ґроустові закиди ніколи не призводили до серйозного протистояння і навіть корисні для створення видимості відкритої дискусії, як випадки з Троустеровими істеричними вибриками — для відволікання уваги… Отже, зібрання розходиться, змовники йдуть пити каву, до дружин, до віскі, до ліжка, до байдужості. Веблі Сільвернейл затримується, щоб забрати своє аудіовізуальне причандалля й понишпорити в попільничках. Песикові Вані, що на якийсь час повернувся до нормального стану психіки, якщо не нирок (вони за деякий час стають дуже вразливими до бромідної терапії), надано короткострокову відпустку від випробувального стенду, і він саме заходиться обнюхувати клітку Щура Іллі. Тим часом Ілля притискається мордочкою до гальванізованого дроту клітки, й обоє завмирають — ніс до носа, життя до життя… Сільвернейл затягується м’ятим недопалком, цупить 16-міліметровий проєктор, виходить з відділу Абреакційних досліджень, іде повз довгий ряд кліток, бігові колеса мерехтять під флуоресцентними лампами. Ану цить, пуцьвірінки, шандар інде. А він так нічо, Луї, хлопець нормальний. Решта регоче. Що жи він тоди тутка ходит, га? Над головою дзижчать довгі білі лампи. Лаборанти в сірих халатах теревенять, курять, пораються хто коло чого. Вважай, Ліваку, вони за тобов тепер точно прийдут. Ти диви, хмикає Миша Алєксєй, якби він мене взяв, то я б насрав йому просто в руку! Ох, ліпше не треба, ти ж знаєш, що приключилося зі Слимаком? Вони його підсмажили, коли він отакої втяв, дівко, ох, і зганьбився він із тим скурвим лабіринтом. Сто вольтів. Потім казали, мовляв, «нещасний випадок». Аякже… направду нещасний!

Згори, з ракурсу німецької камери, Сільвернейлу спадає на думку, що ця лабораторія також лабіринт, а хіба не… біхевіористи бігають проходами між столами і стійками, як ті миші зі щурами. Закріплення рефлексу для них — це не їстівна балабушка, а вдалий дослід. Але хто спостерігає згори, хто фіксує їхні реакції? Хто чує звірят у клітках, коли вони паруються, або вигодовують малечу, або спілкуються крізь сірі ґрати, або, як от тепер, починають співати… виходять зі своїх загородок, по суті, виростають до розмірів Веблі Сільвернейла (хоча ніхто з лаборантів, здається, цього не помічає) і танцюють з ним довгими проходами біля металічного апарата, тож барабани «конґа» і жагучий тропічний оркестр підхоплюють дуже популярний ритм і мелодію

ПАВЛОВІЇ (Беґуен)

Навесні у Павловії-і-і

В лабіринті я блукав…

Хоч лізолом і просяк,

А усе тебе шукав

І знайшов в кутку,

В зневірі отаку.

Доторкнулись носами — і враз

Піднялись без любовних фраз!

Разом ми швидко вихід знайшли,

Балабушок з’їли — одну або й дві,

У затишну кав’ярню неначе зайшли,

Тож дякую долі, а ще більше тобі…

Восени у Павловії-і-і Знов я блукав,

Мілівольти печалі

До нейронів й кісток відчував.

Тоді й імені твого не знав —

Минуле серце моє крає:

Геть нікого в Павловії,

Лабіринт лиш і гра є…

Виткі пасма танцю. Щури та миші