Веселка тяжіння - Томас Пінчон
— Саме думав про те, як до тебе підійшов. Того дня. — Йому складно змусити себе говорити вголос, але вона розуміє, що він має на увазі «Гіммлер-Шпільзалу».
Вона різко озирається.
— І я також.
Їхнє дихання примарами зносить до моря. Сьогодні вона зачесала волосся високим валком, світлі брови вищипані крильми, потемніли, очі обведені чорним, кілька вій пропущено, і вони залишаються світлими. Її обличчя навскоси освітлює захмарене небо, забирає барви, залишається мало не офіціозний знімок, ну, як на паспорт…
— Та-а ти була тоді так далеко… Я ніяк не міг дотягтися…
Тоді. Щось подібне до жалю з’являється на її обличчі і знову зникає. Але шепіт її вбивчий, різкий, мов розряд:
— Може, колись і втямиш. У якомусь їхньому розбомбленому місті, десь біля їхньої річки або лісу, навіть у дощ, до тебе колись таки дійде. Згадаєш «Гіммлер-Шпільзалу» і спідницю, в яку я була вбрана… тобі затанцює пам’ять, і ти навіть почуєш, як мій голос каже те, що я не могла тоді сказати. Або тепер не можу. — О, а чого це вона йому тут усміхається, на якусь мить? вже нема. Знову маска «нема щастя», «нема майбутнього» — обличчя у стані спокою, так ліпше, так простіше…
Вони стоять серед покручених чорних скелетів залізних лавиць на порожньому вигині еспланади зі значно крутішим насипом, ніж потрібно для прогулянок: запаморочення, ніби щось тягне їх у море і хоче з усім цим покінчити. Холоднішає. Ані він, ані вона не можуть довго зберігати рівновагу, кожних кілька секунд хтось із них мусить похитнутися і переступає з ноги на ногу. Він тягнеться до неї і піднімає комір пальта, бере у долоні її обличчя… намагається отак повернути йому барви? Дивиться вниз, хоче зазирнути у вічі і з подивом помічає, що вони наповнюються слізьми, від яких злипаються вії, туш сочиться тоненькими чорними завитками… напівпрозорі камінці тремтять в обох очних ямках…
Накочуються хвилі і крадуть камінці з пляжу. Вся затока вкрита пінистими баранцями, надто яскравими, щоб приписати це світлу з темно-коричневого неба. Знову той ідентичний Інший Світ — йому що, тепер і цим перейматися? Що за х… глянь на ці дерева — довші гілки звисають, змучені, запаморочені, ретельно витаврувані на тлі неба, кожна настільки досконало доречна…
Вона притислася до нього стегнами і тазом, через пальто — зрештою, це може допомогти повернути його назад, її подих — білий шарф, сліди від сліз — вибілена зимою крига. Їй тепло. Але цього замало — ніколи не вистачало — нє, він чудово це розуміє, вона вже давно надумала піти. Обійнявшись чи то через вітер, про який свідчать пінисті баранці, чи то через крутий схил, вони не відпускають одне одного. Він цілує її очі, відчуває, як бубнявіє його член з давньою доброю, давньою злою — давньою, хай там якою, хіттю.
Над морем лунає самотній кларнет, веселенький мотивчик за кілька тактів підхоплюють гітари й мандоліни. Ясноокі птахи купчаться на пляжі. На серці у Катьє трохи відлягає від звуку. А Слотроп ще не виробив європейських рефлексів на кларнети, бо досі на думку спадає Бенні Ґудмен[258], а не блазні та цирки — але зачекай-но… це наче казу вступає, хіба ні? Ая, цілий гурт казу! Казу-оркестр!.
Пізно ввечері у себе в номері вона одягає червону сукню з важкого шовку. На невизначеній відстані позад неї горять дві високі свічки. Він відчуває зміни. Після кохання вона лежить, зіпершись на лікоть, дивиться на нього, глибоко дихає, темні соски підносяться й опускаються, як буйки на хвилях білого моря. Але на очах у неї патина: він навіть не помічає її звичного сигналу до відступу цього останнього разу, пригашеного, витонченого, у куточок якогось внутрішнього закамарку.
— Катьє.
— Ш-ш-ш, — волочить граблями сонних нігтів по ранку, по Лазурному берегу до Італії. Слотропу хочеться співати, нарешті зважується, але нічого, що б спрацювало, вигадати не може. Простягає руку, не послинивши пальців, гасить свічки. Вона цілує біль, і від цього болить ще сильніше. Засинає у неї на руках. Коли прокидається, її вже нема, геть нема, майже весь одяг лишився у шафі — неношений, на пальцях пухирці від опіків і залишки воску, а погашений недопалок має вигляд сердитого рибальського гачка… Вона ніколи не марнувала сигарет. Видно, сиділа, курила, дивилася на нього, доки він спав… доки щось, він уже ніколи не запитає її, що саме, не перемкнуло її, не дало можливості дочекатися, поки сигарета догорить до кінця. Він випрямляє недопалок і докурює сам, дим на вітер пускати не варто, все-таки йде війна…
□□□□□□□
«Зазвичай у нашій поведінці ми реагуємо не відокремлено, а комплексно, аби відповідати завжди непростому складу нашого оточення. У літніх людей, — казав Павлов на лекції, коли мав 83 роки, — все цілком інакше. Зосереджуючись на одному подразнику, ми виключаємо негативною індукцією інші одночасні, паралельні подразники, оскільки вони часто не відповідають обставинам і не взаємодоповнюють у заданій ситуації».
Отже (Пойнтсмен ніколи нікому не показує оцих своїх екскурсів),
тягнучись до квітки на моєму столі,
Я знаю, що мозаїка моїх кімнат
Повільно тане й розчиняється —
Навколо квітки, і подразника, і потреби
Яскраво розгорітись, а яскравість всмоктана
Від всіх предметів, тепер так зосереджена,
(Не сліпота оце), і фокус в неї — на вогонь.
Коли в кімнаті гіпнотичний вечір,
Побачиш різні інструменти, книги,
Старечий одяг, городківські бити,
В полуді власної присутності та духу.
Чи спогадів про те, де всі вони колись були,
Тепер ураз забулось… є вогонь:
Тягнусь до квітки тлінної, яка чекає…
Нехай одне — порожній келих, а чи ручка —
Зіб’ють зі столу і покотиться воно —
Аж ген туди, за межі пам’яті…
До речі — не «розсіяність стареча».
Бо зосередженість таку для молодих
Обманом обійти зі сміхом легше,
Світ їм дарує значно більше шансів,
Аніж саму лиш жалюгідну втрату…
Вісімдесят три роки стукнуло мені,
Кора розм’якла і подразнення звугліли,
Підступним Гальмуванням стлілі.
Щоразу, як моя кімната ледве мріє,
Я поринаю ніби в світломаскування,
(Воно почнеться неминуче,
Якщо Німеччина ітиме в божевілля гучно.)
Щомиті блимають вогні тьмяніше…
За винятком останнього, — малої квітки,
Наглядачам її не загасити. Нізащо і ніколи.
Щотижневі інструктажі у «Білій візитації» майже припинилися,
