Межа Фундації - Айзек Азімов
— Пане, — сказала вона, — ви стараєтеся, щоб я не боялася, але я не боюся, хіба що за вас, тож не треба. Я знаю, що ви великий науковець і можете змусити цей корабель летіти крізь космос туди, де будь-хто інший зміг хіба загубитися. Ви користуєтеся машинами, яких я не розумію і жоден гаміш не зрозуміє. Але вам не потрібно казати мені про ці сили свого розуму, яких точно немає, бо всі ці речі, які ви, кажете, могли б зробити з Руфірантом, ви не зробили, хоча були в небезпеці.
Гендібал скривив губи. «Годі про це», — подумав він. Якщо ця жінка наполягає, що не боїться за себе, то нехай так і буде. Проте йому не хотілося, щоб вона вважала його слабаком та хвальком. Просто не хотілося.
— Якщо я не зробив нічого Руфірантові, то тому, що я цього не хотів, — відповів він. — Нам, науковцям, заборонено щось робити гамішам. Ми гості у вашому світі. Розумієш?
— Ви наші пани. Ми це завжди кажемо.
Гендібал на мить відволікся.
— А чому ж тоді цей Руфірант на мене напав?
— Не знаю, — просто відповіла вона. — Не думаю, що він розуміє. Він точно скажанів… ой, оскаженів.
Гендібал пирхнув.
— Хай там як, а ми не шкодимо гамішам. Якби я змушений був його зупинити, нашкодивши йому, то про мене могли б погано подумати інші науковці, і, можливо, я навіть втратив би свою посаду. Але щоб урятувати себе від побиття, мені, може, і довелося б трохи його торкнутися — зовсім трохи, наскільки це можливо.
Нові похилила голову.
— То я марно туди летіла, мов дурепа.
— Ти все зробила правильно, — сказав Гендібал. — Я просто кажу, що вчинив би зло, зашкодивши йому. А ти допомогла цього уникнути. Ти його зупинила, і це було добре. Я тобі вдячний.
Вона знову радісно всміхнулася.
— Тепер розумію, чому ви були до мене такий добрий.
— Звичайно, я був вдячний, — сказав Гендібал трохи розгублено, — але важливо ось що — ти маєш зрозуміти, що небезпеки немає. Я можу впоратися з армією звичайних людей. Будь-який науковець це може (а надто ті, що важливі), і кажу тобі, я найкращий з них усіх. Ніхто в Галактиці не зможе мені протистояти.
— Якщо ви так кажете, пане, я в цьому впевнена.
— Так, я так кажу. А тепер ти за мене боїшся?
— Ні, пане, от тільки… Пане, а лише наші науковці можуть читати думки? Чи є інші науковці, інші місця, що можуть вам протистояти?
Гендібал був вражений. Цю жінку було обдаровано дивовижною проникливістю.
Брехати не було потреби.
— Немає, — відповів він.
— Але ж на небі багато зірок. Якось я спробувала їх порахувати й не змогла. Якщо є стільки світів людей, скільки зірок, то хіба у якомусь із них не може бути науковців? Я маю на увазі, крім науковців у нашому світі?
— Ні.
— А що, як вони є?
— Вони не будуть такими сильними, як я.
— Що, як вони кинуться на вас, перш ніж ви щось зрозумієте?
— Вони не зможуть цього зробити. Щойно якийсь чужий науковець наблизиться, я відразу про це дізнаюся. І дізнаюся задовго до того, як він зможе мені зашкодити.
— Ви можете втекти?
— Мені не доведеться тікати. Але… — додав він, передбачаючи її заперечення, — якщо доведеться, то невдовзі я буду на новому кораблі, найкращому в Галактиці. Вони мене не спіймають.
— А вони не зможуть змінити ваших думок і змусити вас залишитися?
— Ні.
— Але ж їх може бути багато. А ви один.
— Щойно вони наблизяться, ще до того, як зможуть уявити, що це можливо, я знатиму про них і втечу. А тоді весь наш світ науковців повстане проти них — і вони не встоять. І вони це розуміють, тому не наважаться нічого зі мною зробити. Насправді їм не хотілося, щоб я взагалі про них знав, але я знатиму.
— Бо ви настільки кращий за них? — сказала Нові, а її обличчя засяяло якоюсь нерішучою гордістю.
Гендібал не міг цьому опиратися. Вона була така розумна від природи, так швидко все схоплювала, що бути з нею було просто за щастя. Це солодкоголосе чудовисько, Спікерка Делора Делармі, зробила йому неймовірну ласку, нав’язавши цю гаміську фермерку.
— Ні, Нові, — відповів він, — це не тому, що я кращий за них, хоча це й так. Це тому, що ти зі мною.
— Я?
— Саме так, Нові. Ти про це здогадалася?
— Ні, пане, — здивовано відповіла вона. — Що в мені такого?
— Твій мозок. — Він відразу підняв руку. — Я не читаю твої думки. Я бачу лише обрис твого розуму, і він гладенький, незвичайно гладенький.
Вона приклала руку до лоба.
— Це тому, що я неосвічена, пане? Тому, що я така дурна?
— Ні, люба. — Він і сам не помітив це звертання до неї. — Це тому, що ти чесна й не маєш у собі хитрощів; тому що ти правдива й кажеш те, що думаєш; тому що маєш гаряче серце — та через інші речі. Якщо інші науковці спробують якось торкнутися наших умів — твого й мого, — то цей дотик відразу стане помітний завдяки тому, який твій розум гладенький. Я побачу це ще до того, як відчую дотик до свого розуму, і тоді в мене буде час на те, щоб виробити стратегію протидії, тобто щоб відбитися від них.
Після цього надовго запала тиша. Гендібал зрозумів, що в очах Нові не лише щастя, а й торжество та гордість. Вона ніжно вимовила:
— І це причина, чому ви взяли мене із собою?
Гендібал кивнув.
— Це була важлива причина. Так.
Її голос знизився до шепоту:
— Як я можу вам допомогти, пане?
— Залишайся спокійною, — відповів він. — Не бійся. І просто… просто залишайся такою, яка ти є.
— Я залишатимуся такою, як є, — відповіла вона. — І стану між вами та небезпекою, так, як це було з Руфірантом.
Вона вийшла з кімнати, а Гендібал дивився їй услід.
Дивно, як багато всього в ній було. Як могла така проста істота вирізнятися такою багатогранністю? Під гладінню її розуму ховався величезний інтелект, розуміння та сміливість. Хіба міг він бажати більшого?
Перед його очима постав образ: Сура Нові, не Спікерка, не другофундаторка, навіть неосвічена, рішуче стає на
