Темні уми - Олександра Бракен

— Ти про що?

— Перебуваючи у Лізі, я усвідомив, що єдині, хто може нам допомогти, — це ми самі. Тож коли я придумав, як вирватися з Каледонії… — Голос Лаяма на мить затихнув. — Страхіття. То було страхіття. Я підвів їх абсолютно, всіх підвів, навіть коли пообіцяв, що згодом усе буде добре. Отже, чому… — Він затнувся. — Ти ж чула, що казали у новинах. Тільки кілька з нас втекло, а вони відловлюють нас, наче кроликів у мисливський сезон. То чому я хочу зробити це знову? Чому не можу цього позбавитись? Я тільки хочу допомогти більшій кількості дітей втекти з Каледонії, з Термонда — з кожнісінького табору, один за одним.

Ох, — мислила я собі, відчуваючи якесь стуманіння. Ох! А я хотіла знайти Невловимого Хлопця, щоби тільки собі допомогти, щоби навчитись керувати власними здібностями. А він увесь цей час хотів знайти Невловимого, позаяк був певен, що зможе допомогти іншим. Гадав, що вони разом знайдуть спосіб врятувати дітей, яких ми всі мусили залишити там.

— Так несправедливо, знаєш? Увесь ранок я міркував про те, як несправедливо, що я тут, так близько до того, щоби знайти Іст-Рівер, а тих інших уже нема. — Він приклав затилля долонь до очей. — Від самої думки про це мене верне. Я не можу вибавитися від цього. Не можу. Діти, про яких вони розповідали по радіо… я впевнений, що вони з Каледонії. А я просто… — Він якось хапливо вдихнув повітря. — Гадаєш… гадаєш, вони жалкують, що пішли за мною?

— Ані секунди, — відповіла я. — Послухай-но. Ти ж не змушував їх іти за тобою. Ти тільки дав їм те, чого ССПівці та табірні наглядачі позбавили їх, — вибір. Ти не можеш жити в одному із таких таборів і не розуміти, якими можуть бути наслідки. Якщо ті діти пішли за тобою, вони пішли тому, що зробили такий вибір. Вони повірили, коли ти сказав, що ми всі колись повернемось додому.

— Але вони, переважно, не повернулись. — Лаям захитав головою. — Якоюсь мірою для них було би безпечніше залишатись у тих таборах, адже так? Їх би не вбили. Вони би не зазнали того страху і продовжували би вірити, що для них отут є місце.

— А чи не краще, щоб вони самотужки обирали? — запитала я.

— Хіба?

Голова моя розколювалася, плечі боліли. Коли ж я нарешті надумала щось сказати, Лаям уже підводився.

— Ти ще й досі тут? — запитав він. Не засмучений і не злий. Уже ні.

— Дивлюсь на твою спину.

Із сумною посмішкою він похитав головою.

— У тебе є про що турбуватись.

— Мені справді прикро. — Слова вирвалися з мене так стрімко, що аж перехопило подих. — Я не повинна була відкривати того листа. То не моя справа. Я не подумала.

— Ні, ні. Це мені прикро. Я не хотів на тобі зриватись. Боже, то ніби тато від мого імені говорив. Мені дуже шкода.

Лаям опустив очі долу, а коли знову на мене глянув, то його губи були міцно стиснуті. Я гадала, що він зараз заплаче чи закричить, а тоді мене наче щось хитнуло вперед, саме в ту мить, коли він зробив мені назустріч ще один небезпечний крок. Від його прямого погляду я відчула себе геть безвольною, але потребувала бачити його справжнього, навіть попри страх, що сила його погляду спалить мене.

— Ну, давай повертатися. — Він похитав головою. — Зі мною все гаразд. Не треба було тих двох самих залишати.

— Мабуть, тобі потрібно ще трохи часу, — сказала я. — І, гадаю, тобі слід цим скористатись, бо коли ти повернешся у машину, там будуть люди, які залежать від тебе.

Він спробував узяти мене за руку, але я відступила назад.

— Я не знаю, що ти… — почав було він. Боже, як я хотіла схопити його за руку, коли він простягнув її. Мої так заклякли, що здавалося, хтось у них втикає голки.

— Тут, — я махнула рукою між нами, — тобі не треба обманювати. Я серйозно казала те, що казала, але я не можу тобі допомогти, якщо не знатиму, що насправді твориться у твоїй голові. Якщо хочеш поговорити, чи глибоко подихати, чи закричати, то зроби це для мене. Не треба більше просто розвертатися й іти — як ти завжди ідеш. Я знаю, що тобі здається, що ти нас захищаєш, але ж, Лі, а якщо одного такого дня ти підеш і не повернешся?

Він наблизився до мене на крок, і його очі чомусь потемніли. Я ніколи не звертала уваги на те, який він високий, але тепер мені здалось, що він височіє наді мною, а тоді нахиляється, щоби наші обличчя були на одному рівні. Я розуміла, як би я вчинила, якби обставини склалися інакше. Якби я вміла контролювати себе. Я бачила, чого він хоче.

Чого хочу я.

Я послизнулась на камінці, машинально зробила крок назад і, вдарившись спиною об стіну, завмерла в душній запамороці. Я із захопленням і насолодою відчувала, наскільки він близько. Може, його злість здиміла, але що б він зараз не почував, це почування було сильніше, ніж раніше, сильніше за біль, чи відчай, чи лють. Слова «Відійди» та «Не треба» застрягли в моїх грудях, стиснутих поміж жахом і бажанням. Лаямові губи вимовили моє ім’я, але я не чула