Марсіянин - Енді Вір
- Вони мене не примушували, тату. Я сама згодилась.
- Чому ти зробила це зі свою ненею? - вимагав він.
- Вибач, - бурмотіла Джогансен. - Уотні - член команди. Я не можу дати йому померти.
Він зітхнув.
- Шкода, що ми не зростили тебе егоїстичнішою.
Вона тихцем хихотнула.
- І як до цього дійшло? - поскаржився він. - Я - районний керівник фабрики з виробництва серветок. Чому моя донька у космосі?
Джогансен знизала плечима.
- Ти завжди була зацікавлена наукою, - сказав він. - Це було чудово! Відмінниця. Хлопці-зауки, з якими ти вешталась, були надто лякливими, щоб наважитись на щось. Ніякої небезпеки. Ти була мрією будь-якого батька.
- Дякую, тату, я…
- Але потім ти залізла у величезну бомбу, котра вистрілила тебе на Марс. І це буквально.
- Технічно, - виправила вона, - прискорювач доправив мене на орбіту. На Марс привіз мене атомний іонний двигун.
- О, це значно ліпше! - сказав він.
- Тату, зі мною все буде добре. Скажи матусі, що зі мною усе буде добре.
- А який з того зиск? - сказав він. - Вона місця собі не знайде, доки ти не повернешся.
- Я знаю, - промимрила Джогансен. - Але…
- Що? - сказав він. - Але що?
- Я не помру. Правда. Навіть, якщо все піде не так.
- Про що ти говориш?
У Джогансен з’явилась борозна між бровами.
- Просто скажи нені, що я не помру.
- Як? Я не розумію.
- Я не хочу заглиблюватись у пояснення, - сказала Джогансен.
- Слухай, - сказав він, схиляючись до камери. - Я завжди поважав твої приватні справи й незалежність. Я ніколи не намагався втручатись у твоє життя, ніколи не намагався керувати тобою. У мене це добре вдавалось, правда?
- Так, - сказала вона.
- То ж за усе життя, в котре я не втручався, дозволь мені встромити носа лише зараз. Що ти приховуєш від мене?
Вона замовкла на кілька секунд. нарешті вона сказала:
- У них є план.
- У кого?
- У них завжди є план, - сказала вона. - Вона усе відпрацьовують наперед.
- Який план?
- Вони вибрали мене для порятунку. Я наймолодша. У мене є вміння, необхідні для повернення додому. І я найменша й потребую найменше їжі.
- Що станеться, якщо з зондом не вдасться, Бет? - спитав її батько. Цього разу він був незвично жорсткий.
- Усі окрім мене помруть, - сказала вона. - Вони проковтнуть пігулки і помруть. Вони зроблять це відразу, щоб не використовувати їжу. Капітан Ллюїс вибрала мене, щоб я вижила. Вона сказала мені про це учора. Не думаю, що НАСА знає про це.
- І запасів вистачить на весь зворотній шлях до Землі?
- Ні, - сказала вона. - У нас достатньо їжі для шістьох на місяць. Якщо я буду сама, її вистачить на 6 місяців. Зменшивши порції, я розтягну її на 9. Але я проживу 17 місяців перш ніж повернусь.
- То як же ти виживеш?
- Запаси будуть не єдиним джерелом харчів, - сказала вона.
Його очі розширились.
- О… о Боже…
- Просто скажи нені, що запасів вистачить, гаразд?
Американські й китайські інженери раділи у Центрі керування польотом Джіуквана.
На головному екрані було видно як у холодному небі Гобі тане інверсійний слід Таіянг Шена. Корабель, вже не видимий неозброєному оку, рухався до орбіти. Його оглушливий рев зменшився до далекого гуркотіння грому.
- Досконалий зліт, - весело сказав Венкат.
- Звісно, - сказав Жу Тао.
- Ви, хлопці, справді багато зробили для нас, - сказав Венкат. - За що ми і вдячні.
- Природно.
- Та й ще, ви, хлопці, отримаєте місце на Аресу 5. Усім зиск.
- М-м...
Венкат скоса глянув на Жу Тао.
- Схоже, ви не дуже раді.
- Я витратив 4 роки праці на Таіянг Шен, - сказав той. - Так само як і несчісленні дослідники, науковці й інженери. Кожен вкладав у це свою душу, поки я постійно вів бої з політиками за продовження фінансування. Врешті, ми збудували прекрасний зонд. Найбільший, найкерованіший непілотований зонд в історії. А тепер він стоїть у ангарі. Він ніколи не злетить. Державна Рада ніколи не дасть кошти на новий прискорювач, як цей.
Він повернувся до Венката.
- Це могла бути тривала спадщина наукових досліджень. Тепер це просто доставка. Ми матимемо китайського астронавта на Марсі, але