Сліпобачення - Пітер Уоттс

— Думаю, тільки Ісаак. І він розповів про це лише журналам. Підозрюю, він не хотів втручатися у твої протоколи невтручання. Хоча готовий закластися, більше ти їх удвох не бачив, правда?

Я промовчав.

— Ти вважав, що офіційний спостерігач позбавлений нагляду? — невдовзі запитав Каннінґем.

— Ні, — тихо відповів я. — Думаю, ні.

Він кивнув.

— А відтоді ти їх бачив? Я кажу не про посередні магнітні галюцинації. Я про шифраторів. Чи були у тебе галюцинації після того, як ти побачив одного з них вживу, коли дізнався, як вони насправді виглядають?

Я замислився.

— Ні.

Він похитав головою, утвердившись у певній думці.

— А ти ще той фрукт, Кітоне. І це та людина, яка сама собі не бреше? Навіть зараз ти не знаєш всього того, про що тобі відомо.

— Про що ти взагалі говориш?

— Ти їх розкусив. Мабуть, з архітектури «Роршаха» — форма залежить від функції, так? Тобі якимось чином вдалося збагнути, як виглядають шифратори, ще до того, як хтось із нас їх побачив. Або, принаймні… — він затягнувся; його цигарка спалахнула, наче діод, — частина тебе збагнула. Якийсь набір підсвідомих модулів надривав заради тебе сраку. Але ж вони не можуть показати тобі результатів своєї праці, так? У тебе немає свідомого доступу на ці рівні. Тож одна звивина твого мозку намагається розказати щось іншій, як тільки може. Передає, так би мовити, записки під столом.

— Сліпобачення, — пробурмотів я. Ти просто відчуваєш, куди треба простягнути руку…

— Радше шизофренія. Хіба що ти бачив картинки, а не чув голоси. Ти бачив картинки. І все одно не зрозумів.

Я кліпнув.

— Але як міг би я… Тобто…

— Ти що, подумав, що на «Тезеї» завелися привиди? Що шифратори телепатично спілкуються з тобою? Те, що ти робиш, важливо, Кітоне. Тобі сказали, що ти тільки стенографіст, у тебе вдовбали стільки шарів абсолютного невтручання, але тобі все одно довелося взяти ініціативу в свої руки, так? Довелося самостійно обмірковувати проблему. Єдине, чого ти не зміг, — це визнати усвідомлене. — Каннінґем похитав головою. — Сірі Кітоне. Поглянь, що вони з тобою зробили.

Він торкнувся свого обличчя.

— Поглянь, що вони зробили з усіма нами, — прошепотів він.

Я побачив Банду, яка кружляла посеред темної оглядової сфери. Коли я зазирнув туди, вона гойднулася вбік, щоб дати мені місце, і пристебнулася до стіни.

— Сьюзан? — запитав я. Я й справді не міг більше їх розрізнити.

— Я покличу її, — сказала Мішель.

— Ні, все гаразд. Я хотів би поговорити…

Але Мішель уже зникла. Розпливчаста постать хитнулася переді мною і сказала:

— Зараз їй хотілося б побути наодинці.

Я кивнув.

— А ти?

Джеймс знизала плечима.

— Я не проти поговорити. Хоча й здивована, що ти досі готуєш свої звіти після…

— Я… Зовсім ні. Це не для Землі.

Я роззирнувся. Не було на що дивитися. Потьмарюючи краєвид сірою плівкою, сферу ізсередини вистилала сітка Фарадея. Посеред неба чорною пухлиною нависав Бен. Я міг розгледіти з дюжину потьмянілих інверсійних слідів на тлі нечітких хмарних смуг, темно-червоних, аж чорних. Сонце моргнуло за плечем Джеймс — яскрава цятка, що розсіюється на численні веселки, варто лише повернути голову. Ось, власне, і все. Світло зірок не проникало крізь сітку, як і відблиски більших, темніших часток аккреційного пояса. А мільярди бляклих плямок широконосих механізмів і зовсім зникли.

Когось це може заспокоювати, подумалося мені.

— Гидкий краєвид, — зауважив я.

«Тезей» міг легко спроектувати чіткіше зображення на купол, і воно було б реальнішим від реального.

— Мішель подобається, — сказала Джеймс. — Почуття, які він викликає. А Дробарю подобаються дифракційні ефекти та інтерференційні візерунки.

Якийсь час, огорнуті тьмяним світлом, що сочилося з хребта, ми вдивлялися в порожнечу. На цьому тлі проступав нечіткий профіль Джеймс.

— Ти мене підставила, — зрештою сказав я.

Вона поглянула на мене.

— Що ти маєш на увазі?

— Ви ж обговорювали це все за моєю спиною, правда? Усі ви. Але не ввели мене в курс справи, доки я не пройшов… — як там вона казала? — попередньої підготовки. Усе було сплановано, щоб вивести мене з рівноваги. А потім Сарасті ні сіло ні впало накинувся на мене і…

— Ми не знали цього, доки не увімкнувся сигнал тривоги.

— Сигнал?

— Коли він змінив газову суміш. Ти ж мав почути її. Хіба ти не тому там опинився?

— Він викликав мене до свого намету. І наказав дивитися.

Вона похмуро глянула на мене.

— Ти не намагався спинити його?

Я не міг відбитися від звинувачень у її голосі.

— Я просто… спостерігав, — слабко відказав я.

— Я думала, що ти намагався спинити його, щоб… — вона похитала головою. — Думала, тому він на тебе накинувся.

— Хочеш сказати, що це не було підлаштовано? Що ти не брала в цьому участі?

Я не вірив їй. Але знав, що Джеймс не бреше.

— Я подумала, що ти намагався захистити їх, — Джеймс тихо, сумно засміялася з власної помилки й відвела погляд. — Я мала б здогадатися.

Мала. Вона мала б знати, що виконувати накази — це одна справа; а ось стати на чийсь бік означає не досягти нічого, окрім як поставити під сумнів мою об’єктивність.

І я вже мав би до цього звикнути.

Я вів далі:

— То був такий собі показовий урок. Тренування. Неможливо піддавати тортурам позбавлену свідомості істоту і… я чув тебе, Сьюзан. Це не було новиною для тебе. Це ні для кого не було новиною, окрім мене, і…

І ти приховала це від мене. Ви всі приховали. Ти, вся твоя банда, і Аманда теж. Ви перешіптувалися про це цілими днями і ретельно приховували все від мене.

Як же я це проґавив? Ну як?

— Юкка наказав не обговорювати з тобою цього питання, — зізналася Сьюзан.

— Але чому? Я тут саме заради цього!

— Він сказав, що ти… чинитимеш опір. Якщо обрати неправильний метод.

— Метод… Сьюзан, та він напав на мене! Ти ж бачила, що він…

— Ми не знали, що він наважиться на таке. Ніхто з нас не знав.

— І навіщо він це зробив? Щоб виграти суперечку?

— Він каже, що саме тому.

— І ти йому віриш?

— Можливо. — Вона знизала плечима. — Хто знає? Він же вампір. Він… загадковий.

— Але його особова справа… Він же ніколи раніше не вдавався до відвертого насильства…

Вона похитала головою.

— А навіщо б йому це робити? Йому не потрібно ні в чому переконувати нас, решту. Ми й так мусимо беззастережно виконувати його накази.

— Я також, — нагадав я їй.

— Він не тебе намагався переконати, Сірі.

Он як.

Зрештою, я ж тільки провідник. Сарасті влаштував виставу