Сліпобачення - Пітер Уоттс
— Ми вибули з гонки хтозна-коли, — сказав нарешті демон. — Не наша провина, що вас це не влаштувало.
— Ласкаво просимо до нас, — знову Каннінґем. — Ти зазирала до Кі…
— Ні, — відрубала Бейтс.
— Задоволені? — запитав демон.
— Якщо ви про піхотинців, то я рада, що ви від них відчепилися, — сказала Бейтс. — А якщо ви про… Це абсолютно неприпустимо, Юкко.
— Я так не думаю.
— Ви напали на члена екіпажу. Якби у нас була гауптвахта, ви б там просиділи до кінця польоту.
— Це не військовий корабель, майоре. І ви не командир.
Мені не потрібно було вмикати дисплей, щоб побачити, що Бейтс про все це думала. Але було в її мовчанні щось іще, щось, що змусило мене таки увімкнути камеру на барабан. Я примружився від болісного світла, знизив рівень яскравості, аж доки від зображення не лишилися тільки легкі пастельні мазки.
Так. Бейтс. Ступила зі східців на палубу.
— Бери стілець і сідай, — гукнув Каннінґем зі свого місця. — Ми тут старі хіти слухаємо.
Щось із нею було не так.
— Мене вже дістала ця пісня, — відказала Бейтс. — Ми її затерли до дірок.
Навіть тепер, коли мої інструменти було потрощено й розбито, а рівень сприйняття ледь перевершував людський, я зауважив зміну. Тортури бранців і напад на члена команди — це стало для неї точкою неповернення. Інші цього не помітили. Вона добре приховувала свої почуття. Але навіть крізь тьмяні тіні на моєму екрані я бачив, що її топологія палахкотить неоном.
Аманда Бейтс не просто міркувала про зміну командування. Єдиним питанням для неї було: «Коли?»
Всесвіт був замкнутим і концентричним.
Мій крихітний притулок розташувався у центрі. За його межами простягався інший світ — там верховодить монстр і патрулюють його лакеї. А за ним був іще один, в якому причаїлося щось жахне і незбагненне, готове ось-ось нас поглинути.
І більше нічого не залишилося. Земля стала примарною, недоречною для цього закутка космосу гіпотезою. Я не бачив жодного місця, куди б її можна було припасувати.
Тривалий час я залишався в центрі всесвіту. Переховувався. Не вмикав світла. Не їв. Я вилазив зі свого намету, тільки щоб справити нужду в туалеті біля фабрики, і то лише тоді, коли на хребті нікого не було. Всю спалену спину вкривали болючі пухирі, наче зерна кукурудзи в качані. Вони лускали від найменшого дотику.
Ніхто не стукав до мене у двері, не викликав через КонСенсус. Та я б і не відповів, навіть якби й викликали. Може, вони здогадувалися про це. Можливо, трималися оддалік з поваги до моєї приватності і шкодуючи про мою ганьбу.
А може, їм просто було пофігу.
Інколи я визирав назовні, щоб поглянути на тактичний дисплей. Я бачив, як «Скілла» й «Харібда» піднімаються в аккреційний пояс і повертаються, тягнучи в мішку реакційну масу. Я спостерігав, як релейний супутник дістається місця свого призначення серед порожнечі і як потік квантових часточок антиматерії тече до баків «Тезея». Матерія і квантові числа, поєднуючись у фабрикаторах, поповнювали наші резерви й кували знаряддя, яких потребував Юкка Сарасті для реалізації свого генерального плану (хай би в чому б він полягав).
А може, він програє. Може, «Роршах» уб’є всіх нас, але після того, як пограється з Сарасті так, як вампір грався зі мною…. Можливо, це було б навіть весело. Або спершу почнеться повстання Бейтс, і вона навіть переможе. Можливо, вона вб’є монстра, візьме на себе командування кораблем і відведе нас у безпечне місце.
Але потім я пригадав: всесвіт замкнутий і дуже маленький. А тому тікати, власне кажучи, немає куди.
Я прикладав вухо до звукових каналів корабля. Чув стандартні розпорядження хижака, притишені розмови серед здобичі. Я завжди тільки слухав і ніколи не дивився: відеозв’язок наповнив би мій намет світлом, залишивши мене голим і незахищеним. Тож я слухав у темряві, як інші перемовлялися між собою. Тепер це траплялося нечасто. Можливо, багато всього вже було сказано. Можливо, нічого більше не лишалося, окрім як вести зворотний відлік часу. Іноді минали години, а я не чув нічого, окрім кашлю чи хмикання.
А коли вони розмовляли, то ніколи не згадували мого імені. Тільки раз я чув натяк на своє існування.
Тоді Каннінґем розмовляв із Сашею про зомбі. Я підслухав їх на кухні під час сніданку. Вони виявилися на диво балакучими. Саша давно вже не виходила, тож тепер намагалася надолужити згаяний час. З якихось причин Каннінґем дозволив їй це зробити. Можливо, його страхи трохи вляглися, а може, Сарасті відкрив йому свій генеральний план. Або ж Каннінґем просто хотів відволіктися від думок про навислу загрозу.
— Тобі байдуже до того? — запитала Саша. — Що твій розум, те, що робить тебе тобою, — лише різновид паразита?
— Забудь про розум, — сказав він їй. — Уяви, що в тебе є пристрій, призначений для стеження, скажімо, за космічними променями. Що трапиться, якщо ти розвернеш його сенсори таким чином, що вони будуть спрямовані не на небо, а всередину самого пристрою? — Він відповів сам, перш ніж вона встигла промовити бодай слово. — Він все одно робитиме те, для чого його побудували. Він вимірюватиме космічні промені, хоч більше й не дивитиметься на них. Він аналізуватиме власні нутрощі в термінах космічного випромінювання, бо вважатиме, що це правильно і природно, бо він просто не може інакше дивитися на речі. Але ж це хибні терміни. Тому система сприймає себе неправильно. Тож, можливо, йдеться не про великий і славетний еволюційний стрибок, а просто про виробничий брак.
— Але ж ти біолог. Ти краще за інших знаєш, що матуся мала рацію. Мозок — страшенний пожирач глюкози. Все, що він робить, коштує організму доволі дорого.
— Шо ж, так воно і є, — визнав Каннінґем.
— Отже, свідомість таки має для чогось прислужитися. Вона недешева, і якби лише поглинала енергію, не приносячи при цьому жодної користі, еволюція вже давно б її позбулася.
— Може, вона це і робить. — Він замовк: мабуть, щось жував чи затягався цигаркою. — Шимпанзе розумніші за орангутангів. Ти знала про це? У них вищий коефіцієнт енцефалізації[90]. Але вони не завжди впізнають себе у дзеркалі. А ось орангутанги — впізнають.
— І який ти з цього робиш висновок? Що розумніша тварина, то нижчий рівень самосвідомості? Шимпанзе стають нерозумними?
— Або ставали, перш ніж ми все не законсервували.
— Тоді чому ж цього не трапилося з нами?
— А чому ти вважаєш, що не трапилося?
Питання було таким очевидним і дурним, що Саша не знала, що
