Хто ти? - Олександр Павлович Бердник

Вона стоїть перед ним. Не вигадана, не змальована! І знову у серці зародилося відчуття, що це не перша їхня зустріч, — він знає, що так було вічно… завжди… Та й справді, хіба без неї можна жити? Хіба вона може не існувати? Вони всього-на-всього були в розлуці… А тепер зійшлися. Навіки зійшлися знов, як у тій пісні.

Довго стояли вони, зачаровано дивлячись одне на одного. Нарешті хлопець здобувся на слово.

— Я… Микола…

— А я… Оленка, — почувся несміливий голос.

Микола аж засяяв від щастя. Оленка! Яка гармонія в слові: Оленка… Музика в імені! Саме це ім’я, лише воно одне марилося йому в снах.

Три дні зустрічалися Микола й Оленка. Ходили алеями над Дніпром, між рядами каштанів та лип, і все говорили, говорили. Про свої мрії, про музику, книги. І лише про почуття, яке в обох пломеніло в очах, рвалося з грудей, чулося в кожному русі, в кожному погляді, не прохопилися й словом.

Хлопці з гуртожитку помітили незвичайний стан Миколи. Роз’їжджаючись по домівках, жартували:

— Гай-гай, закохався наш Горенко! Прощай тепер, сільський клуб. Не поїде ентузіаст на ниву народну!

Микола, справді, відкладав поїздку додому. Він повертався з побачення, картав себе за те, що не сказав Оленці головного, про що невпинно думав. Все ніяк не наважувався.

І от бджола, воскресла на її долоні, надала йому снаги. Микола вирішив більше не ждати. Він летів вулицями Києва, мов на крилах. В душі орґаном звучало тільки одне: увечері він знову бачитиме Оленку, дивитиметься при зорях в її ніжні очі, чутиме тихий, грудний, неповторний її голос.

Оленчина мати працювала продавцем у штучному відділі аптеки. До неї й поспішала зараз дочка, щоб поділитися своєю радістю. Оленка не запам’ятала жодного слова з того, про що переговорено з Миколою вчора, сьогодні. Вона пливла на хвилях п’янкої радості, самозабуття, бачила тільки якесь сяйво перед собою. І тим сяйвом був блиск його очей. Оленка й думки не мала про таке кохання, яке оспівують у книгах, у піснях. Вона не сміла навіть думати так. У них було щось інше. Незбагненне, несподіване, хвилююче! Мертва бджола, що ожила… Клятва вірності…

Дівчина стріпнула головою, ніби відганяючи якісь видіння, тихенько засміялася. Хлопці захопленими поглядами проводжали її. Оленка не бачила нікого. Музика любого голосу звучала в її вухах, ввижалися глибокі сірі очі, високий блідий лоб.

Оленка зайшла в аптеку, проштовхалася до ручного відділу. За прилавком стояла повна красива жінка з владним суворим лицем. Вона помітила доньку, ледь усміхнулася. Вийшла з-за прилавка. Оленка кинулася до неї, цмокнула в щоку.

— Що з тобою? — здивувалася мати. — Ти якась чудна сьогодні! Очі горять… щоки червоні…

— Слухай, мамусько, — зашепотіла Оленка. — Я познайомилася…

— Познайомилася? З ким?

— З хлопцем…

— Цього ще не вистачало! — занепокоїлася мати. — Хто він?

— Микола, мамочко!

— Я не про те питаю, дурненька. Хто він за фахом?

— Композитор. Красивий, розумний. Якби ти бачила його, то похвалила б мене.

— Композитор — це непогано, — роздумливо мовила мати.

В цей час її покликали:

— Маріє Іванівно!

Мати озирнулась. До її відділу вже зібралася черга. Чувся гомін невдоволення.

— Приведи його завтра до нас, — поспіхом кинула, прямуючи за прилавок. — Я запрошу Олену Антонівну. Вона тільки гляне на нього й одразу скаже, чого він вартий. А тепер іди. Бачиш, мені ніколи.

Оленка, вийшовши з аптеки, полегшено зітхнула. Вона сподівалася бурі, а вийшло все на лад. Навіть можна буде познайомити Миколу з батьками. Ось тільки до чого тут Олена Антонівна? Оленка не любила її. П’ятдесятип’ятилітня жінка ніде не працювала, отримуючи пенсію за покійного чоловіка, мала великий вплив на Марію Іванівну, і кожне її слово було законом для мами. Хоча слова її були якісь дивні. Та хай уже говорить, що їй заманеться, раз матері так хочеться. А в неї попереду — нова зустріч з Миколою. Ходитимуть у сяйві зірок під кронами столітніх дерев, і в і й читатиме їй вірші про кохання, про дивовижні мрії, про наступні дороги. І найголовніше — сьогодні таємнича, хвилююча клятва вірності. Оленка завмирала в передчутті чогось невідомого, що мало змінити все її життя.

Вони зустрілися о дев’ятій вечора біля пам’ятника князю Володимиру. Трохи постояли біля бар’єра, мовчки спостерігаючи за імлистою далиною, що поволі огорталася сутінками. На Дніпрі загоралися вогні бакенів, казково мерехтіли в тремтливій течії води. На видноколі засяяли великі зірки. Звідкілясь зронилася й попливла над Володимирською гіркою протяжна мелодія. Дівочі голоси ніжно виводили:

Оленка повернулася до Миколи, і він помітив у її очах полиски вогнів Подолу. Почав тихо декламувати: