Хто ти? - Олександр Павлович Бердник

— Справді композитор?

— Правда! — закивав головою хлопець.

Вона знизала плечима, гукнула в глибину коридора:

— Оленко!

Почулися швидкі кроки, дзвінкий голос. У Миколи радісно тьохнуло серце. Вона. Блиснули сині промінці, прозвучали, мов музика, слова:

— Ой, Миколо, пробач! Я затрималася. Мамо, знайомся, це і є Микола. Проходь у кімнату.

— А ми вже познайомилися, — стримано озвалася мати. — Прошу…

Вона одразу стала як хмара. Важко засопіла, пішла на кухню. Закохані не помічали того. Оленка провела Миколу до кімнати. Він несміливо переступив поріг, оглянувся. Досить велике приміщення завалене всякою всячиною. Старовинного виробу комоди з викрутасами, і дзеркальні шафи, і буфет з десятками склянок та келихів, і столики з слониками, мереживцями, статуетками. Все розташовано хаотично, вільного місця майже не лишилося.

Біля круглого стола, на якому вже стояло кілька пляшок та графинів з напоями, сиділо двоє. Чоловік з запалими грудьми і склеротичним одутлим обличчям та огрядна літня жінка. Вона здивовано втупилася в хлопця, примружила очі, мугикнула щось зневажливо.

Оленка приязно всміхнулася, взяла хлопця за руку, потягла до столу.

— Будь, як дома, Миколо. Знайомся. Це мій тато. Мусій Трохимович. А це мамина приятелька, Олена Антонівна.

Батько подав Миколі холодну вогку руку, Олена Антонівна тицьнула два випещені пальці.

Доки він сідав, не знаючи, куди подіти довгі худі руки, жінка безцеремонно розглядала його з голови до ніг. Скоса зиркнувши на неї, Микола відчув дивне почуття антипатії. Він помітив і примружені очі, і бундючний вираз, і тонкі губи, які безперервно ворушилися, ніби щось обсмоктували.

«Немов черв’яки, — подумав Микола. — І чого вона так дивиться на мене?»

Оленка теж відчула якусь настороженість у настрої Миколи. Запанувала мовчанка. Нараз батько смачно цмокнув губами, простягнув руку, підняв закорковану пляшку. Діловито вдарив долонею по денцю, одкоркував.

— Ну що ж, зятьок, вип’ємо за знайомство?!

— Тату, — спалахнула Оленка. — Як ти можеш?

— А що таке? — Мусій Трохимович грубувато засміявся. — Хіба я щось не те сказав? Я радий, що прийшов зятьок. Сьогодні він, завтра, може, буде інший… Все одно! Аби випити було! Правда, синок?

Олена Антонівна багатозначно хихикнула. Оленка зашарілася ще дужче, на очах у неї виступили сльози. Микола не знав, куди подітися. Батько, дурнувато всміхаючись, наливав горілку у келишки.

До кімнати зайшла мати. Вона покликала Олену Антонівну. За кілька хвилин вони вдвох поставили на стіл закуску. Пливла якась негарна тиша. Блудливо всміхалася Олена Антонівна, насуплено дивилася на тарілку мати.

— Ну то що? Будьмо? — бадьоро вигукнув батько. — Дай боже нашій Оленці хорошого жениха. Ну — пити не перепити!

Мати бликнула на нього, торкнулася вустами до келишка, поставила на стіл. Микола й незчувся, як випив до дна. По грудях пройшла гаряча хвиля, він відчув себе трохи вільніше.

Мати, зітхнувши, поглянула на гостя.

— То ви, справді, композитор?

— Справді, — радісно згодився Микола. — Ось погляньте… диплом. Недавно одержав.

Марія Іванівна розгорнула книжечку, перебігла по ній поглядом, повернула назад.

— А квартира у вас є?

— Нема, — безтурботно сказав Микола. — Я жив у гуртожитку.

Мати перезирнулася з Оленою Антонівною.

— А де ж ви будете жити? Працювати?

— Поїду в село. До матері. Там у нас хата. Тут недалеко. Над Дніпром.

— Думаєте жити в селі? — з жахом вигукнула мати.

— А чого ж? Там чудово. Ліс, ріка, природа. Кращого місця важко знайти. Приїжджайте, вам сподобається.

— Умгу, — мугикнула мати. По її обличчю поповзли багрові плями. Вона замовкла й більше не обзивалася.

Виручив батько. Він знову налив келихи, одноманітно примовляючи:

— Будьмо!

Очі його звузилися, почервоніли. Після кількох чарок він розійшовся, почав щось несусвітнє теревенити:

— Бери її, Миколо, бери! А цих старих шлюх не слухай… Головне — мене не забувай! Півлітра купиш — і до мене. Оленку держи в руках! Коли ж горе яке-небудь… давай до мене.

Він перекинув ліктями посуд, огризнувся на Марію Іванівну, яка смикала його за піджак, підморгнув Миколі. Оленка не знала, куди подіти від сорому очі. Тільки Олена Антонівна монументом височіла на своєму стільці, і губи її іронічно ворушилися, ніби смакуючи скандальну ситуацію.

Вечеря здалася Миколі пекельною мукою. Він ледве досидів до кінця. Нарешті Оленка встала з-за столу, благально озвалася до матері:

— Я піду на свіже повітря. У мене голова розболілася.

— Іди, — похмуро бовкнула мати. — Тільки недовго.

Шепіт каштанів здавався небесною музикою після двозначних натяків Мусія Трохимовича. Микола вдихав повітря повними грудьми, ніби хотів вигнати з легенів і горілчаний дух, і пригнічений настрій, і неприємне враження від «знайомства». Він гаряче стискав руку Оленки, поглядав на неї, дивувався. Як серед усього цього могла вирости така дивна, чудова квітка?

Оленка повернулася додому після одинадцятої вечора, забувши на мить і про матір, і про Олену Антонівну. Все ясно, світло, гарної Чудовий, щасливий світі Вони з Миколою одружаться і поїдуть на село. Їм нікого й нічого не треба. Є руки, голова, гаряче серце. Все інше — прийде…