Хто ти? - Олександр Павлович Бердник

Гуркочуть мотори авіалайнера. Внизу пливуть величні, як незнані континенти, хмари з примарними долинами й горами. В прогалинах інколи відкривається земля — вона у весняній імлі, й обриси міст і сіл, що ледь-ледь проглядаються внизу, здаються нереальними.

Фон Шварц втомлено дивиться вниз. Сорок років тому він приходив на цю землю як завойовник, відчуваючи себе господарем. Тепер прибуває як гість. З маскою на обличчі й на серці. Що він скаже нащадкам тих, з батьками яких довелося зустрітися віч-на-віч на полі бою? Чи знайде спокій і стриманість, щоб бути коректним і дружнім? Бути в гостях, здавалося, вже поверженого, та так і нескореного ворога, який потім став торжествуючим переможцем. Обговорювати з ним проблеми космічного контакту? Вміло сіяти зерна грядущого космічного реваншу для майбутнього вирішального бою. Визнати поразку — значить зійти зі сцени буття. Розчинитися. Стати примарою. О, ні! Вони гадають, що історія на їхньому боці?! Сліпці! Ми маємо ще тисячі варіантів реваншу. І там, де вони урочисто святкують день примарної перемоги, ми закладаємо міни прийдешньої війни. Вона вам непотрібна? Ви прагнете миру? У цьому бо й ваша поразка! Бо всесвіт — це поле бою. Він викохує вічних воїнів. Пацифісти лише гній еволюцій. А ми понесемо у космос вогонь нових переплавок, бо ми — вічні бійці, невмирущі, як Кощій у вашій казці. Так, так! Йому зрубують одну голову, а в нього виростає десять. Перемагає той, хто збагнув закони войовничої природи, нещадної Калі східних космогонії!.. Ви всюди бачите поле для творчості, а ми на кожному клапті матерії сіємо зуби дракона…

Вирують хмари. Лайнер пронизує туманні гори, виходить з них. Виникають, щезають райдужні ореоли. Боковим зором фон Шварц бачить, що люб’язна стюардеса гостинно схиляється до нього, щось пропонує. Він заперечливо похитує головою, знову одвертається до вікна — до своїх дум і видінь, що розчиняються десь там у зникаючих хмаровищах.

З-за туманної стіни випливає велика постать, ніби зіткана з імлистих ниток. Той самий хлопець! Вогник. А поряд з ним високий солдат у вилинялій зеленкуватій гімнастьорці. Хто це? Чому він з цим хлопцем? Чому при цьому видінні так болісно стислося серце?

Хто ти, привиде? Чому виникаєш з небуття? Навіщо з’являєшся з країни смерті?

«Смерті? — сміється солдат. — Смерть — то лише слово, яким злочинці та боягузи затуляються від реальності. Чом ви затремтіли, фон Шварце? Ви ж тільки що так хвацько міркували про вогонь нових руйнацій, про космічні герці, які жадаєте нав’язати нам?! Чому ж тоді така приреченість у вашому погляді?»

Хто ти, фантоме, як смієш просторікувати про мою приреченість? Ти лише вигадка моєї підсвідомості, каламуть втомленого мозку. Щезни, розвійся.

Солдат усміхається хлопцеві, і надхмарний вітер колише його русяво-золотисте волосся.

«Не так просто, пане професоре! Не так просто. Ми вже не можемо щезнути, бо стали над смертю. І навіть ваші зерна дракона, котрі ви сієте, не викинуть своїх паростків — їм не прорости! Чуєте? Оновлена нами земля вичавить їх із свого святого лона, бо надто рясно полита вона кров’ю героїв. А кров, пролита за свободу, отруйна для хижаків».

«Вогонь, запалений нами, — озвався хлопець, ніби стверджуючи слова солдата, — не погас, пане фон Шварц, змете й спопелить вас, як непотріб. Це вічний вогонь Прометея, й він розсудить нас!»

«Вогонь розсудить нас», — шепоче сірими вустами професор. Звідки ця фраза? Чому вона свердлить мозок, здавлює свідомість нестерпним болем?

«Згадайте, згадайте, — наполягає солдат. — Сорок перший… Дніпро… Переправа…»

Так, так! Він згадав. Пам’ять прорвала греблю часу. Солдат-композитор, кобзар. Химерне поєднання. Він тоді наказав йому що-небудь заграти, заспівати. І закривавлений, неголений, закіптюжений солдат не відмовився. Він співав йому якусь афористичну пісню — зловісну, апокаліпсичну. Так, так… Щось про вогонь відплати! Сакраментальна фраза звучала містично, тривожно. Переможений стверджував у тій пісні свою вищість. Генріх тоді звелів розстріляти його. Чому ж ти, фантоме, з’являєшся знову, бентежиш мене?

Професор застогнав. Стюардеса турботливо схилилася над ним:

— Вам погано? Може, щось дати?

— Коньяку, — прохрипів він.

Випивши два келишки міцного напою, він заспокоївся, заплющив очі. Не можна так розпускати себе, свою уяву. Брама з минулого міцно замкнена, вона під контролем його волі. Бумеранґ часу? Так, буває, він боляче б’є. Але хіба вперше йому зализувати рани? Розум і спокійна певність допомогли йому сорок років тому, уникнувши чіпких рук переможців, щезнути, розтанути в Південній Америці. І повернутися звідси до Європи, в Швейцарію, вже іншою людиною. Всюдисуща рука Великого Невідомого тепер знайшла його, повернула до минулого. Може, й на краще. Віднині він під надійним захистом, він у монолітному леґіоні мороку. «Вогонь не спопеляє правди»? Ми ще побачимо, на чиїм боці вогонь! Ядерне полум’я потужніше, воно не лишить тепер і сліду від вас. Хіба що зостанеться одна тінь, та й то навряд… Що ж, позмагаємось.

Фон Шварц згадав парадоксальний подарунок вчорашнього гостя. Відкривши «дипломата», добув книжку. «Вогонь не спопеляє правди»? Що ж, побачимо. Я не буду, привиде, сахатися тебе. Я піду тобі назустріч. Я спробую знайти ключа до ворожих сердець, хай і через зоряні контакти. Тоді ми просто ламали замки. Тепер треба буде шукати ключі. Щоб перемогти ворога, треба збагнути його душу.

Професор відкрив палітурку книжки.

Вона прикипіла до маленької заглибини кам’яного стовпа загорожі — коричнево-золотиста, непорушна. З Лівобережжя віяв холодний весняний вітер, ворушив прозорі крильця, ніби хотів вихопити нещасну бджілку з її останнього прихистку, й тонка дівоча рука простяглася до бджоли, ніжні пальці взяли її, поклали на долоню. Піднялися густі вії, в синіх очах з’явився сум. Дівчина глянула на свого супутника, юного хлопця з русявим непокірним чубом