Фіолетова загибель - Володимир Миколайович Владко

— Нісенітниця все це, просто якась кольорова плісень, — промовив Клайд. Але в глибині душі він і сам не міг подолати дивного хвилювання: хто його знає, може, й справді ця штука чимось небезпечна?..

— Гаразд, а як же ти перевіриш, у чому тут справа? — з сумнівом спитав він нарешті. — Я ще не знаю, — визнав Джеймс, поступово заспокоюючись. — Але поводитися з ним треба дуже-дуже обережно.

Адже ця плісень, чи що, може виявитися мікроорганізмами, які здатні розмножуватись… Зажди, зажди! Розмножуватись! Я знаю, що треба робити! Хвилиночку!

Він витяг з кишені газету. Розіслав її на землі. Потім підібрав на березі дві сухі лозини й за допомогою їх, не торкаючись руками камінця, пересунув його на газету. Клайд з цікавістю стежив за цією операцією.

Камінець лежав тепер випуклою поверхнею вниз, плісень була зверху. Джеймс Марчі з спритністю досвідченого дослідника прикрив її картонкою від пачки сигарет і акуратно загорнув весь уламок частиною газети, що лишалася в нього.

— Отак буде краще, — задоволено зауважив він, беручи в руки згорток і кладучи його в свою сумку. — Там, у таборі, ми побачимо, що це може бути.

— А весь цей камінь? Метеорит? Може, викинути його в річку, щоб не лишалося спокус? — запитав напівжартома Клайд.

— Ти збожеволів! — злякався Джеймс. — Нехай він поки що лежить. Метеорит, у якому опинилися живі мікроорганізми з інших світів, — і раптом викинути! А якщо там будуть і інші колонії? Адже це страшенно важливо для науки.

— Значить, уже мікроорганізми, а не плісень? — насмішкувато зауважив Клайд. — Це що, нова гіпотеза Джеймса Марчі?

— Ну, я, звичайно, ще не знаю, — визнав Коротун, — але й це цілком можливо…

Згори, від схилу, порослого колючими кущами, пролунав далекий свист і долинув змінений відстанню голос:

— Клайд! Джеймс! Де ви?

— Це Фред, — оглянувся до схилу Клайд. — Ну що ж, поділимося з ним новиною. До речі, час уже й обідати. Ходімо, Джеймс!

І вони почали підійматися схилом.

Цього вечора Клайд довго не міг заснути: чи то ніч була задушлива, чи на нього так вплинули розповіді Джеймса про дивний метеорит з не менш дивовижною начинкою. Правду кажучи, всі скороспечені гіпотези Коротуна про походження чорного каменя були досить сумнівні. І це Клайд чудово розумів, — навіть без іронічних зауважень, які посилав на адресу Джеймса Фред Стапльтон. Втім, Коротун мало прислухався до заперечень товаришів, захоплений власними ідеями, на які був такий майстер.

Насамперед Джеймс доручив Клайдові розповісти про їхню знахідку і навіть не втручався в розповідь. Це означало, що Джеймсові було далеко цікавіше негайно ж розпочати свої дослідження. Наскільки Клайд зрозумів, Джеймсові кортіло дізнатися, чи буде синя плісень розмножуватись. Він вважав це вирішальним фактором для того, щоб з’ясувати: мають вони справу з живими істотами чи з якимись примхливими неорганічними утвореннями.

— Я певен, певен, розумієте, що це живі мікроорганізми, — тільки й сказав Джеймс Марчі тоном, що не припускав заперечень, — але перевірка все ж таки потрібна. І я зразу ж беруся за неї. А ви можете розмовляти скільки завгодно.

І поки Клайд переказував Фреду історію з чорним метеоритом і синьою плісенню, Джеймс з головою поринув в свою перевірку. Насамперед він узяв три наявні у друзів фаянсові блюдця й ретельно помив їх. Потім відкрив бляшанку з консервованими курчатами й поклав на кожне блюдечко по кілька ложечок прозорого желе, яким були залиті курчата, розрівняв тією ж ложечкою поверхню желе й задоволено відзначив:

— От і вийшли три чашки Петрі!

Він обережно розгорнув газету, де лежав уламок метеорита. Фред з цікавістю зиркнув поверх голови Джеймса на чудо-камінець. Він побачив невеличкий шматок чорного каменя й дещо прим’яту газетою синювату плісень на ньому.

— Оце і все? — розчаровано спитав Фред, знизуючи плечима.

— Що таке? — обурився Джеймс.

— Та от… про цю штуку точаться такі розмови, наче ви й справді зробили неймовірне наукове відкриття. А тут я бачу звичайнісіньку чорну плісень. Рішуче нічого цікавого! А я думав…

— Що ти думав? — скипів Джеймс.

— Та ти не ображайся, Коротунчику, не лізь у воду, — примирливо сказав Фред. — Ніхто не хоче тебе кривдити, і, крім того, ти ж і не винний, що все це має отакий дурний вигляд. Тобі хочеться морочитися з твоєю плісенню, будь ласка. Розумієш, коли мова йде про метеорит, так уявляєш собі щось серйозне, поважне. А ще коли в ньому виявляється цілий склад невідомих, як ти їх називаєш, мікроорганізмів. А тут… — Він презирливо махнув рукою. — До речі, мушу чесно сказати, що твої теорії не дуже переконливі. Чому ти вважаєш, що це метеорит, а не звичайний камінь, принесений водою з гір? А може, там залягають цілі шари отакого чорного каміння, ти ж не знаєш? Далі, чому твоя плісень має бути космічною? А може, вона з’явилася в цій тріщині десь на землі? Ні, ні, ти не хвилюйся, бо, якщо говорити щиро, так усе це потребує серйозних доказів. Я навіть дивуюсь, як це Клайд відразу повірив твоїм теоріям. Зрозуміло, ти завжди був дещо одержимий, але тут уже занадто…

— Ах, он як! — на цей раз Джеймс був обурений не на жарт.

І не стільки невірою в його припущення й ідеї, як тому, що Фред говорив усе це поблажливо-добродушним і особливо зневажливим тоном. А цього Коротун знести не міг. І все ж таки він стримався: надто йому кортіло зайнятися своєю перевіркою.

Він подивився ще на Клайда, мов шукаючи в нього підтримки; але, побачивши, що той байдуже чистить собі нігті травинкою, наче вся ця розмова його не стосується, сказав:

— Гаразд. Зараз у мене немає часу. Загальноосвітня лекція відбудеться потім. Хоч,