Фіолетова загибель - Володимир Миколайович Владко
Джеймс трохи засоромився:
— Ну… дещо я, звичайно, читаю і в місті, але дуже мало. А коли відпочиватиму, можна буде більше…
Таким чином, хто що робитиме під час відпустки, було вирішено заздалегідь.
«Золота тут, звичайно, немає, — подумав знову Клайд, сідаючи на великий валун, у повідь винесений річкою, — але які ж чудові місця!»
Над ним схилявся крислатий кедр, простягти, наче міцні вузлуваті руки, своє гілля уздовж берега. Вигинаючись, річка створювала тут невеличку затоку із спокійною водою. Збиті вітром глиця, листя й сухі гілки дерев тут пливли повільніше. Час від часу якась гілка, підхоплена течією, наче виривалась із дзеркала затоки й швидко мчала вниз по річці. Але замість неї нове й нове гілля та листя попадали в цю мирну пастку і кружляли, наче у якомусь повільному танці, чекаючи своєї черги, щоб знову понестися стрімкою течією річки.
Кедри, такі ж могутні, як і той, під яким сидів Клайд, підіймалися схилом вгору, але поступово втрачали свою велич, наче їм бракувало живлючої води, а потім взагалі зникали. Далі починалося колюче буяння кущів, і знизу було добре видно, як ці кущі люто впивалися корінням у пухку землю, що осипалася під їх тиском. Коріння перемагало, мертвою хваткою чіплялося за нестійкий грунт, стискало його, стуляло й робило міцним і твердим: а тоді ним відразу оволодівали тонкі зелені стеблинки трави. Життя йшло від води, від дерев, і, можливо, незабаром там, де тепер кущі, теж з’являться такі могутні красені кедри з лапатим гіллям.
«Не знаю, — подумав Клайд, — може, буде так, а може, й ні. Або кедри поступово підіймаються вгору, а колючі кущі розчищають їм шлях, або, навпаки, кедри зникають, а на зміну їм приходить оця колюча погань… До речі, де це Джеймс? Адже він обіцяв прийти сюди!» Клайд поглянув на ледь помітну стежинку, якою спускався вниз.
— Джеймс, алло! Де ти? Здаля пролунав знайомий голос:
— Алло, Клайд! Я йду-у!
За хвилину вгорі з’явився Джеймс Марчі. Підстрибуючи й розмахуючи геологічним молотком, він біг по стежці. На плечі в нього висіла сумка: що й казати, Коротун скидався на справжнього вченого, який і під час відпустки не забуває своїх досліджень, бо вони стали частиною його самого.
— Ну, гаразд, — сказав Клайд, коли Джеймс зупинився біля нього й витяг з кишені люльку, — що ти складатимеш у цю сумку?
— Як що? — щиро здивувався Джеймс. — Ясно, зразки різних мінералів, які, можливо, будуть супутниками цінних покладів.
— А де ти їх візьмеш? — не вгамовувався Клайд.
— Ну як це де, вони є всюди. Ти просто відбиваєш оцим молотком невеличкий шматочок каменя, що зустрівся на дорозі, і потім досліджуєш зразки, порівнюєш з малюнками. І раптом виявляється, що один з них супутник, скажімо, дорогоцінного металу. Це ж дуже цікаво!
— І для цього ти взяв з собою ще й молоток? Тобі замало нашого дорожнього вантажу? Слово честі, ти дивак. А малюнки, про які ти говорив, де ти їх візьмеш?
— Та вони ж є в книжці, яку я теж узяв з собою. Називається вона «Супутник геолога-любителя». Я тобі покажу, коли ми повернемося. Дуже цікава книжка! Фреда вона, мабуть, не зацікавить, але тебе, Клайд…
— Облиш, будь ласка! Мене твоя книжка теж мало цікавить. Тим більше, що вже давно встановлено: у річці Снайк та її притоках, схожих на цей струмок, ніяких дорогоцінних металів немає. Значить, нема й супутників їх.
Джеймс Марчі, розгублено блимаючи блакитними очима, бурмотів:
— Звісно, я це знаю. Але чому б не провести додаткових пошуків? Ти ж сам казав, що іноді це може дати наслідки. А часу в мене досить, чого б не зайнятися пошуками?
— Та що тут говорити! — відмахнувся Клайд. Він уже пошкодував, що засмутив щиросердого Коротуна. — Якщо тобі подобається тягати з собою додатковий вантаж, то будь ласка. А я не збираюсь бути геологом. Просто відпочиваю й насолоджуюся природою, от і все.
Джеймс трохи підбадьорився. Така вже вдача у Коротуна. Завжди він щось вигадує, відразу засмучується, коли йому доводять, що все це ні до чого, і так само легко втішається, якщо не заважають робити те, що він задумав. А може, це саме якості тих людей, які, кінець кінцем, стають видатними винахідниками, дослідниками чи взагалі вченими?..
— Значить, ти згайнуєш відпустку на отаке відколупування різних камінців? — все ж не стримався Клайд. — Але тут самі валуни, більше нічого не знайдеш. — Він оглянув берег річки й нічого, крім гравію й валунів великих і малих, це побачив.
— А ти думаєш, що у валунах не може бути ніяких вкраплень? — палко заперечив Джеймс. Тепер, коли вже не було кому протидіяти, йому дуже захотілося відразу ж таки показати свої геологічні знання. — Навпаки, обкатане й відшліфоване бурхливою течією води каміння, яке ми в звичайній розмові називаємо валунами…
— Це що, цитата з твоєї дуже цікавої книжки? — іронічно спитав Клайд.
— Ну, припустімо, цитата, — покірно погодився Джеймс. — Що з того? Я хотів тільки сказати, що і у валунах іноді можна знайти дуже цікаві вкраплення. Адже річка приносить їх з різних шарів грунту… Ось подивися!
Джеймс поклав у кишеню люльку, яку він так і не закурив, і попрямував з молотком у руці до валуна, де сидів Клайд.
— Уяви собі, як це просто, — пояснював він. — Я знаходжу заглиблення і вдаряю молотком, щоб відколоти невеличкий шматочок. Отак! Один удар — і… Розумієш, молоток трошки зірвався. Зараз я точніше вдарю. От. Раз…
Клайд розсміявся. На валуні лишився ледве помітний слід молотка. Це було все.
— Боюся, що так тобі довго доведеться стукати, — засміявся він. — Виявляється, добути зразок звичайного валуна зовсім не так легко, як ти запевняв.
Джеймс засоромлено блимнув очима.
— Мабуть, це тому, що без навику, — пояснив він. — Бач, у книжці сказано саме так… але практично я ще не пробував. Може, він дуже великий, цей валун? І маса мого молотка надто маленька для нього? Зараз я спробую
