Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду

Наступного дня, в неділю, у клубі героїчного Червоного Хреста випускники дали бал для родичів і баїянського вищого світу. Сеньйори й сеньйорити в пишних відкритих сукнях, чоловіки в білих накрохмалених костюмах з лляного полотна. Полковник і дона Ернестина вичепурилися, як на весілля. Вона з тілесами, засупоненими в корсет на китовому вусі, він у цупкому комірці, в лакованих черевиках; обоє ще й досі нетямились з радощів. Ставили французьке шампанське і коньяк «масіейра», браталися з Медауарами і Са Баррето, родичами інших двох баїянців, випускників того самого курсу: какаові плантації почали плодити докторів.

Після балу до ранку гуляли на всю губу в закладі мадам Анрієтти; ця марселька підтверджувала своє походження акцентом, витонченими утіхами й високим гонораром. Бенкет у колі найінтимніших подружок влаштував Вентуринья: полковник розщедрився.

Така гульба, такі, як вона висловлювалася, паради, — це коник мадам Анрієтти. Скромний особнячок, окремі кабінети, шикарні кокотки, взяті напрокат за високу ціну з наложниць і утриманок великих панів: дворян Реконкаво, гуртовиків нижнього і торговців верхнього міста, воєначальників, високих урядовців. Сором’язливі й шикарні, одна за одну краща, починаючи з вишуканої білявої «мадам», господині француженки. Корислива, розважлива Анрієтта склала робочий календар для прийому трьох щедрих товстосумів. Дозвілля, коли Анрієтта ставала безоглядним романтиком, вона присвячувала красеню Жорже Медауару, землякові й другові Вентуриньї. Медауар був поетом, улюбленцем дівчат і повій. Він писав вірші й друкував їх у газетах; панночки з неабияким почуттям декламували на домашніх святах його сонет «Як сяйво місяця, твої струмують коси».

Обідня і бал, вручення дипломів і гулятика — все це минулося, але й досі воно для полковника Боавентури Андрадб джерело радісних і трохи сумних спогадів. На обідні з півчими він уклякав з усіма, але глузував із словоблудства проповідника, при врученні дипломів розчулився до сліз, на танцях, попри комірець з гострими ріжками та лаковані черевики, жваво вигопцьовував. На гульбище не пошкодував грошей — нехай дитина розважиться, — а сам на сьомий день відпочивав від свят і переживань в обіймах смаглявої Домінгас Цілуй-Квітки.

4

Хоч як йому увірилося крючкодерство бакалаврів, куди страшніше за всі рушниці й карабіни, того незабутнього грудня, місяця випуску сина, полковник Боавентура Андраде щиро радів. Син — доктор, це ще така рідкість на узбережжі! Крім того, що для батька гордість, це ще й близьке здійснення давніх задумів.

Навчання штука дорога, за підручники плати, за дівок плати — хай навіть у тебе какао! Це не жарти — утримувати в столиці студента на широку ногу, як і належало парості полковника Боавентури Андраде. Слава про багатство фазендейро гриміла на всю Баїю: безкраї плантації, тисяча арроб какао в кожну сафру, десятки зисковних будинків в Ільєусі та в Ітабуні, стрижка купонів.

І все ж добре: докторський ступінь коштує не менше, ніж добра фазенда, це перепустка в політику й запорука вигідного шлюбу. Домашній доктор. Тепер полковник може захищати свої інтереси в судах і нотаріальних конторах без послуг адвокатів і всіляких посередників. Менше остраху, що йому підкладуть свиню: правосуддя, як і політика, продажне. Рука, як то кажуть, руку мис.

Самому Вентуриньї наступні місяці хотілося провести інакше. Стільки років гризти науку, стільки скласти іспитів і заліків, чапіти над трактатами й збірниками законів — отепер би канікули! Та не студентські, як щороку, в Ільєусі й Ітабуні, з дешевими артисточками кабаре, а докторські, в Ріо-де-Жанейро. Столицю республіки він одвідав третьокурсником, пробув там жалюгідні два тижні, ну що це за нікчемне — авжеж, нікчемне знайомство. Зовсім інше — пожити в столиці місяць-другий, як от січень і лютий; вирушити перед «самим Новим роком, а повернутися після карнавалу. Хіба не заслужив цього зубрило, та ще й лише другого в історії університету випуску: поїздки до Ріо з натоптаним гаманцем!

Полковник дав добро: два місяці туди, два місяці сюди — то дрібниця. У мріях, уже цілком реальних, він бачив: ось син знаходить Соломонове рішення в адвокатській конторі, ось він промовляє в суді, ось переконує присяжних, ось керує фазендою, ось робить погоду в політиці, балотується в депутати від штату або очолює ітабунську префектуру.

5

Десь під обід капітан Натаріо да Фонсека сів перед рубаною хатиною на мула, кинув щось Бернарді і Збуй-Вік, помахав здаля Фадулові й рушив на станцію Такарас: бакалавр Андраде-молодший повертався до рідних пенатів. Хлопець їхав з доною Ернестиною, що зустріла його в Ільєусі. До речі, полковник, щоб уникнути хвилювання, шкідливого для його здоров’я, лишився чекати сина в Аталаї. Проте Натаріо бачив, як схвильовано він розривав і читав телеграму Вентуриньї — її доставив з Такараса хтось із його людей. Вентуринья повідомляв, коли приїздить на станцію і коли саме буде на фазенді. Полковник мовчки читав і перечитував телеграфне послання, і його широке обличчя затоплювала радість. Нарешті, усміхаючись ротом, очима, всім видом, поділився новиною:

— Їде, їде, Натаріо! Він уже в Ільєусі, наш доктор!

Капітан згадував це, коли на дорозі попереду замаячіла жіноча постать. Жінка співала пісню, яку ще хлопцем він чув у Пропрії. Так співали водовози на річці Сан-Франсиско:

Приїхав цар вавилонський

Просити моєї руки —

За нього йду залюбки…

То була Марія Жина, з клунком на голові, з розквітлою гілкою в руках, уже прив’ялою, з екстатичною усмішкою на устах і боса.

— Куди ти, Маріє Жино? — запитав капітан.

— Туди, сеу капітане… — Куди прямує, вона так і не сказала б, якби не нагадав Натаріо. — Та як же, він чекає мене, він пішов раніше, щоб випустити сонце, випустити з каструлі на небо.

— А хто ж він, як не секрет?

З капітаном Марія Жина спілкувалась охоче, він такий статечний, такий чемний, як рідко хто по цей бік життя: адже життя існує по обидва боки, вона живе і тут і там, сплутати їх легко, ці два життя.

— Спершу він спіймав сонце й поклав його в каструлю, на саме денце. А потім з іншим царем грав місячну музику. — Вона усміхнулась і пообіцяла: — Ось узнаю його ім’я і скажу вам. Але тільки вам.

— Ти Вентуринью пригадуєш, Маріє Жино?

Повія зупинилася на дорозі з гілкою в руці, задумалася; її затуманений мозок, сповнений марень і видінь, силкувався вернутись у дійсність.

— А хто це, сеу капітане? — От капітана вона