Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко

— Ну, нема чого критися! Мені й самому хотілося б поплавати. Але доведеться потерпіти до повернення на Землю. Тут не можна.

— Чому?

— Хлопче мій, після того, як я побачив у невеличкому ставку отих страховищ, вони мені всюди ввижаються. Хто знає, які істоти ховаються під цією сріблястою поверхнею… Ходімо, ходімо! Подивимось, як працює Вадим!

Сокіл старанно вибрав місця для зарядів атоміту. Три щілини зробили мандрівники в самому підніжжі скель. За підрахунками Сокола потужні заряди атоміту мусили розбити скелі на дрібненькі уламки.

— Саме на дрібненькі, — підкреслив він. — Ці скелі дуже тверді. Бачите, як важко бере їх перфоратор?.. Значить, вони становитимуть великий опір для атоміту. А він відповідає на опір збільшенням розривної сили. Така властивість цієї вибухової речовини. Все це тільки на користь нам, бо після вибуху вода рине тут з велетенською силою і понесе з собою всі уламки, рештки скель. Ці уламки битимуться об нашу ракету. І врятує нас тільки те, що прототротил розтрощить камінь на найдрібніші шматочки. Інакше, звісно, якась брила, кинута бурхливим потоком, могла б дуже пошкодити наш корабель. А маленькі уламки не страшні ракеті. Висновок: треба не шкодувати атоміту!

Микола Петрович, вислухавши ці міркування, теж погодився з Соколом.

Друга подорож до вершини міжгір’я відбувалася умовах надзвичайної обережності. Кожен із мандрівників ніс за плечима металеві циліндри з атомітом. Це був небезпечний і грізний вантаж.

Василь цілком довіряв Миколі Петровичу, який заспокоював їх перед виходом. Атоміт, казав Риндін, можна підпалити тільки електричною іскрою. Інакше він не вибухне. Але поштовхи й удари не були страшні лише до певної міри. Недаремно ж, міркував Василь, у ракетному кораблі запаси атоміту були ізольовані від поштовхів особливими гумовими подушками. А тут ця жахлива атомна речовина висить за плечима Василя в металевому циліндрі. І хоч як вірив Василь Риндіну, — однаково він не міг позбутись якогось неприємного почуття.

Нарешті атоміт був перенесений до скелі. Сокіл мовчки перевірив щілини. Він узяв перфоратор, щоб розчистити їх востаннє. Василь сидів, відпочиваючи, на березі озера і дивився на його дзеркальну поверхню. Облямоване високими скелями, що надавали місцевості дикого й суворого вигляду, озеро було спокійне, жодної хвильки не з’являлося на його поверхні. Дивно було б припустити, що це — та сама бурхлива річка, яка кипить і мчить свої води між горами. В цій широкій луці не помітно було навіть течії.

Василь думав: невже ж і під цією сріблястою поверхнею існують якісь потвори? Невже й вода на Венері населена неймовірними й жахливими страховищами? Який це сповнений небезпек, дивний світ…

Красивий метелик пролетів над його головою, тріпочучи в повітрі широкими барвистими крилами. Василь стежив за його польотом. Метелик покружляв біля берега, мов не зважувався вилетіти на озеро. І потім полетів-таки над водою, то здіймаючись вище, то спускаючись майже до води. Він летів далі й далі. Ось він став уже ледве помітним.

— Красиве створіння! — промовив Василь, дивлячись услід метелику.

І раптом Василь випростався, йому здалося, що там, далеко від берега, де летів ледве помітний метелик, на воді з’явилися жмури. Що таке?

Розбризкуючи воду, над озером з’явилася плеската голова з рогом між очима. Вона блискавично вистрибнула з води, клацнула в повітрі щелепами — і метелик зник.

— Товариші! — вигукнув Василь. — Товариші!

Вадим Сокіл, не випускаючи з рук перфоратора, яким він працював, глянув у бік Василя. В руках Гуро враз опинилася гвинтівка. Тихо клацнув запобіжник.

Величезна істота пливла над озером. Довга-довга шия мов складена з окремих кілець. Широкий тулуб був схований під водою. Чудовисько пливло спокійно, роздивляючись навколо себе своїми великими очима. Тонкий хвіст із відростками здіймався часом над поверхнею води. Та ще можна було помітити широкі товсті плавці.

Гвинтівка Гуро повільно підіймалась. Та Сокіл, підскочивши, схопив мисливця за руку:

— Не треба, Борисе, не треба стріляти!

— Чому?

— Наша робота наближається до кінця. Невідомо, може ваш постріл викличе з води ще якихось тварин… це завадить нам… не дасть закінчити сьогодні… не стріляйте, хай вона собі пливе!

Сокіл мав рацію. Гуро поклав гвинтівку на скелю. Він з жалем стежив, як неквапливо пливла далі й далі дивна тварина. Гарний об’єкт для полювання, гарний!..

Дивна істота зникла. Гуро повернувся до Василя:

— Так що, хлопчику, викупаємось? Побавимось з цими симпатичними тваринками? — рука його показала на озеро…

Сокіл закінчив розчищати щілини. З допомогою товаришів він заклав у щілини циліндри з атомітом і забив їх кам’яними пробками. Тільки чорний просмолений шнур, в якому ховався тоненький провід, виходив із щілин і, в’ючись поміж скелями, показував шлях до циліндрів.

Товстіший шнур, що увібрав у себе тонші, тягся дном міжгір’я щось із півтора кілометра до самого ракетного корабля. Цей шнур увіходив всередину ракети і кінчався біля пульта керування — командирського місця академіка Риндіна.

Лише одна ніч відділяла тепер мандрівників від найвідповідальнішої хвилини, яка могла принести їм визволення або поховати ракету під водою. Про цю небезпеку Микола Петрович чесно розповів товаришам.

— Я не хочу нічого ховати від вас, — сказав він увечері. — Безперечно, сподіваюся, що вода винесе ракетний корабель із собою і ми випливемо в озеро. Ракета легша від води, скелі не так міцно стискають її, щоб вода не могла підняти наш корабель. Особливо — перший, найміцніший поштовх велетенської хвилі, що рине міжгір’ям. Все це так…

Три пари очей дивилися на старого академіка з німим запитанням: так що ж?.. І Микола Петрович почував ці погляди, розумів усю свою відповідальність, коли закінчив:

— Але не виключена, строго кажучи, й інша можливість. Можливість того, що вода не зможе викинути на поверхню наш корабель і ми залишимося внизу, під