Аргонавти Всесвіту, Нащадки скіфів - Володимир Миколайович Владко

— Він задихається, задихається!.. Вадиме!.. Василю!..

Знизу повільно (чи, може, це тільки звідси здавалося, що повільно?) підіймався до Гуро Василь. Юнак був без скафандра. Він поспішав, він видирався на крутий схил, бо не хотів витрачати час на обхідний шлях, де не було так круто. А ще нижче підіймався навздогін Василеві Сокіл, одягнений в скафандр.

Чи встигнуть вони? Гуро задихнеться, поки вони наблизяться до нього й принесуть до ракети…

Гуро впав знову. Ні, підводиться… Спирається на руки. Голова його звисла. Він уже не йшов, він повз до великої скелі. За півхвилини він був біля неї, сів, зіпершись спиною. Непевними рухами почав скидати з себе шолом. Що це значить?..

— Так, так, Борисе! — прошепотів Микола Петрович. — Навіть вуглекислотне повітря Венери краще, ніж отруєні гази всередині шолома…

Від Василя до Гуро залишалося не більше як метрів із двісті. Правда, ці двісті метрів припадали саме на кручу.

Гуро, нарешті, скинув шолом. Він поклав його біля себе і хапав повітря широко розкритим ротом. Він бачив допомогу, що наближалася до нього. Він, знесилений, махнув рукою назустріч Василеві. Здавалося, він щось хотів вигукнути, але видно було, що в нього на це не вистачає сили. Ось він підвівся, взявши шолом у руку, і знову рушив униз. Він усе ще хитався і хапався вільною рукою за скелі, але йшов.

Василь щось гукав йому знизу, махав рукою. Гуро не відповідав.

— Швидше, швидше, Василю… — шепотів Микола Петрович.

І ось Гуро впав знов, його насичений вуглекислотою організм вимагав свіжого повітря, вимагав кисню. Кисню не вистачало. Організм відмовився працювати. Гуро нерухомо лежав на скелі. Голова його безсило звисла, ще мить — і він скотиться вниз, на гострі скелі, розіб’ється…

Микола Петрович до болю закусив губу:

— Та невже ж… невже ж…

Сокіл наздоганяв Василя, що вже нахилився над Гуро, намагаючись підняти його. Ось Сокіл узяв нерухоме тіло мисливця за ноги, Василь — за плечі. Вони понесли його вниз.

Тепер Микола Петрович не дивився більше у вікно. Він вистилав підлогу ковдрою, вмощував подушку, щоб було куди покласти Гуро. Він вніс в каюту запасний циліндр із рідким киснем, приготував трубку, якою кисень йтиме через рот Гуро до легенів. Раз у раз поглядав у вікно — чи далеко?

Ні, вони були зовсім близько. Вже сутеніло — швидко, як завжди сутеніло на Венері. Тепер Микола Петрович бачив у вікні самі силуети. Грюкнув зовнішній люк. Важкі кроки почулися в коридорі. Відчинилися внутрішні двері.

— Швидше, швидше, сюди! Я приготував усе!

Першим увійшов Василь. Обличчя його посиніло, він важко, уривчасто й глибоко дихав, хапаючи повітря широко розкритим ротом.

— Сюди, сюди, на ковдру!

Очі в Гуро були ніби скляні. Бліде, як полотно, обличчя, стиснутий рот — все це не віщувало нічого доброго. Проте Микола Петрович не гаяв часу марно. Він підніс до вуст Бориса трубку від циліндра з киснем і з радістю помітив, що губи ледве помітно ворухнулися.

Все ще важко дихаючи, Василь високо підняв і опустив руки Гуро: він добре запам’ятав, що робив Гуро колись з Миколою Петровичем…

Груди Гуро підіймались і опускались в такт широким і повільним рухам Василя. Сокіл стояв біля циліндра і регулював потік кисню. Микола Петрович, стоячи навколішках, підтримував трубку. Губи мисливця непевно ловили цівку кисню, що з легким шипінням витікала з трубки.

Так минали хвилини. Всі мовчали. Чути було тільки важке дихання Василя та шипіння цівки кисню. Нарешті новий звук прилучився до нього.

То вперше глибоко зітхнув Гуро. З обличчя його поволі збігала зловісна синява. Очі розплющувались і заплющувались знову. Щось подібне до усмішки з’явилося на його обличчі. Гуро жив, Гуро відчував, Гуро всміхався!

Більше того, він спробував сісти. Не розплющуючи очей, він напружувався, спирався руками об підлогу.

— Ні, ні, не треба, Борисе! — схвильовано сказав Микола Петрович.

Але залізний організм мисливця одужував значно швидше, ніж можна було сподіватись. За хвилину він все-таки сів. Гуро з вдячністю і любов’ю глянув на Василя.

Ще через силу вимовляючи, Гуро сказав:

— Хлопчику мій… ти врятував мене…

Василь зніяковіло мовчав.

Потім Гуро підвівся. Похитуючись, спираючись на Василя, він підійшов до стола, сів у крісло. Сили повертались до нього з кожною хвилиною, з кожним новим подихом.

— Покурити хочеться, — посміхаючись, сказав він через кілька хвилин. — Майже добу не курив…

З двох боків до нього присунулися люлька і сірники: люльку подавав Василь, сірники — Сокіл.

— Дякую, дякую, — говорив Гуро. — Слово честі, я й сам уже все можу. Втім, до тебе, Василю, в мене є прохання. Дай мені аркушик паперу… та не дуже маленький! І олівець…

За мить перед Гуро лежав великий аркуш паперу. Василь сів біля мисливця і дивився на нього закоханими очима. Гуро задумливо взяв у руку олівець, покрутив його в пальцях.

Перше, про що згадав мисливець, — були дивні кулі й циліндри, що полювали на нього на плато. Невідомо, що йому нагадало про це. Можливо — олівець, можливо — ще щось.

— Я хочу спочатку розповісти вам про деякі мої сьогоднішні зустрічі, — сказав Гуро.

І він коротенько розповів про дивних мешканців плато і про голий коричневий ліс із мертвих дерев.

— Щодо перших, до тих куль і циліндрів, то я тут дійшов певних висновків. Мені здається, що це були гіпертрофовані бактерії. Вони поїдали одні одних, вони жили купами… Мені тепер навіть здається, що я бачив, як вони розмножувалися… просто ділячись надвоє…