Володар Світла - Роджер Желязни

— Та це ще ген-ген коли буде, Теку. Може, переконаю тебе залишитися ще трохи?

— Ні, Куберо. Дякую, але капітан Ольвеґґ нетерпеливиться, щоб вирушити. Ми з ним відбуваємо разом.

— І куди ж ви?

— На схід, на захід... Хтозна, у котрий бік нас потягне... Скажи-но, Куберо, а хто нині володіє громовою колісницею?

— Спочатку вона, звісно, належала Шиві. Але Шиви більше нема. Нею довго користувався Брахма.

— Але Брахми більше нема. Небеса вперше без нього — а править-охороняє Вішну. Тож...

— Яма її збудував. Якщо комусь вона й належить, то йому...

— І вона йому без потреби, — договорив Тек. — Отож, гадаю, Ольвеґґ і я позичимо її для наших мандрів.

— Як це вона йому без потреби? Ці три дні після битви його й не бачив-то ніхто...

— Привіт, Ратрі! — сказав Тек, і в кімнату ввійшла богиня ночі. — «Злодія жени далеко, Ноче, — вовка та вовчицю, — дай заночувати гарно».

Він уклонився, а вона торкнулася його чола.

Відтак він зазирнув їй знизу в обличчя, і на один прекрасний момент богиня простяглася на весь простір, по долинах та по горах. Пітьму геть прогнала сяйвом...

— Мушу вже йти, — зазбирався він. — Дякую, дякую за благословення.

Він швидко розвернувся й рушив із покою.

— Зажди! — спинив його Кубера. — Ти згадував Яму. Де він?

— Шукай його в заїзді «Триголова вогнекурка», — кинув Тек через плече, — якщо таки мусиш шукати. Утім, мо’, ліпше було б почекати, доки він сам знайдеться.

Із цими словами Тек пішов.

Підходячи до Палацу Ками, Сем побачив, як несеться зі сходів Тек.

— Теку, доброго тобі ранку! — озвався він, але той не відповів, аж доки не наблизився майже впритул. Тоді різко загальмував і затулив очі, ніби від сонця.

— Пане! Доброго ранку.

— Куди квапишся, Теку? Випробував новеньке тіло й гайда обідати?

Тек пирхнув.

— Еге ж, владарю Сіддгартхо. Маю побачення з пригодою.

— Чув щось таке. Говорив з Ольвеґґом учора ввечері... Щаслива тобі путь!

— Хотів сказати, — мовив Тек, — що знав: ти переможеш. Знав, що знайдеш відповідь.

— Ну, це була не єдина відповідь, а лиш одна з можливих, і то не якась там видатна, Теку. Це ж була лиш дрібна битва. Вони б і без мене незгірш упорались.

— Я про все в цілому, — уточнив Тек. — Ти фігурував у всьому, що до неї призвело. Ти мусив там бути.

— Ну, певно, мусив... Так, напевно — мусив... Щось повсякчас знаходить спосіб притягти мене до дерева, куди ось-ось ударить блискавка.

— Доля, пане.

— Боюся, це радше епізодичні прояви соціальної відповідальності, а ще й деякі вправно допущені помилки.

— Що тепер пороблятимеш, владарю?

— Не знаю, Теку. Ще не визначився.

— Може, з нами? Їздити опліч світом? Шукати пригод?

— Дякую, ні. Я стомився. Можливо, попрошуся на твою стару посаду, стану Семом-архіваром.

Тек іще раз пирхнув.

— Ага, аякже. Ми ще побачимося, владарю. А поки що — бувай.

— Бувай... Слухай-но...

— Що?

— Нічого. Дещо у твоїй поведінці на мить нагадало мені одну особу, яку я колись знав. Не зважай. Щасти!

Він потис йому плече й пройшов повз. Тек побіг собі далі.

Господар сказав Кубері, що в них і справді зупинився пожилець, який відповідає опису, — другий поверх, кімната з боку двору, — але, можлива річ, турбувати його не слід.

Кубера піднявся на другий поверх.

На його стукання ніхто не відповів, тож він спробував відчинити двері.

Вони були на засуві, тож він у них загрюкав.

Зрештою почувся Ямин голос:

— Хто там?

— Кубера.

— Іди собі, Куберо.

— Ні. Відчиняй, інакше дочекаюсь тебе тут.

— Тоді дай мені хвилинку.

Трохи згодом він почув, як підняли засув, і двері відхилилися всередину на кілька дюймів.

— Перегаром не тхне, отже — краля, — виснував він.

— Ні, — відповів Яма, визираючи. — Чого хочеш?

— Дізнатися, що не так. Помогти, якщо зможу.

— Не зможеш, Куберо.

— А як ти знаєш? Я — теж винахідник, хоч, звісно, і трохи іншого штибу.

Яма ніби поміркував над цим, відтак розчахнув двері й відступив убік.

— Заходь, — запросив він.

Дівчина сиділа на підлозі перед купою всіляких предметів. Вона була ще зовсім дитя, стискала в обіймах буро-білого цуцика й дивилася на Куберу великими переляканими очима, аж доки він їй помахав і вона всміхнулася.

— Кубера, — сказав Яма.

— Ку-бра, — відповіла дівчина.

— Вона моя донька, — сказав Яма. — Її звуть Мурґа.

— Я й не знав, що маєш доньку.

— Вона недоумкувата. Мозок ушкодило.

— Від народження чи внаслідок переселення? — уточнив Кубера.

— Унаслідок переселення.

— Ясно.

— Вона моя донька, — повторив Яма. — Мурґа.

— Так, — погодився Кубера.

Яма впав біля неї навколішки й підібрав кубик.

— Кубик, — сказав він.

— Ку-бик, — відказала дівчина.

Він підняв ложку.

— Ложка, — сказав він.

— Лож-ка, — відказала дівчина.

Він підібрав м’ячик і показав його їй.

— М’ячик, — сказав він.

— М’я-чик, — відказала дівчина.

Він підібрав кубик і знову показав їй його.

— М’я-чик, — повторила вона.

Яма випустив його з руки.

— Поможи, Куберо, — попросив він.

— Поможу, Ямо. Якщо спосіб є, ми його знайдемо.

Він сів поруч і здійняв руки. Ложка ожила, сповнившись ложковості, м’ячик — м’ячиковості, кубик — кубиковості, і дівчина засміялась. Навіть цуцик, здавалося, вивчав предмети.

— Локапали не знають поразок! — заявив Кубера, а дівчина підібрала кубик і довго його розглядала — аж тут назвала.

Тепер уже відомо, що після Хайпура до Міста Небесного повернувся владар Варуна. Десь того ж часу почала розвалюватися система підвищування в небесній ієрархії. Кармовладців замінили розпорядниками переселення, а їхні обов’язки відокремили від Храмів. Перевинайшли велосипед. Звели сім буддійських кумирень. У палаці Нірріті влаштували художню галерею і Павільйон Ками. Дні Алунділа й далі святкували щороку, і тамтешні танцівники були незрівнянні. Пурпуровий гай стоїть і досі, його глядять вірні.

Кубера залишився з Ратрі в Хайпурі. Тек відбув з Ольвеґґом на громовій колісниці в невідомому напрямку. На Небесах запанував Вішну.

Ті, хто молився Сімом риші, дякували