Володар Світла - Роджер Желязни

Брахма, лежачи обіч Нірріті, зірвав свій черезплічник, просочений відлякувачем. Правою рукою жбурнув його між ними так, що він упав біля Ями.

Тарака відсахнувся, а Яма розвернувся й утупився в нього. Тут Громовиця злетів із місця, куди був упав, і ринув до Яминих грудей.

Яма схопив лезо обіруч, коли вістрю лишалися вже якісь дюйми до його серця. Меч почав просуватися, і з Яминих долонь на землю закрапала кров.

Брахма звернув на Владаря Пекла смертозорий погляд — погляд, джерелом снаги якого була цього разу сама його життєва сила.

Вістря торкнулось Ями.

Яма, різко крутнувшись, відхилився, і воно, проминаючи, кресонуло його від груднини до плеча.

Відтак Ямині очі зробилися двома списами, і Ракаш утратив свою людиноподібну форму, ставши димом. Брахмина ж голова впала на груди.

Тарака закричав до Сіддгартхи, який саме під’їздив на білому коні в супроводі потріскування й запаху озону:

— Ні, Ув’язнювачу! Стримай свою силу! Моя смерть належить Ямі...

— О дурний демоне! — вигукнув Сем. — Цього не мусило статися...

Але Тараки вже не було.

Яма впав навколішки обіч Брахми й наклав йому джгута на залишок лівиці.

— Калі! — примовляв він. — Не вмирай! Говори зі мною, Калі!

Брахма хапнув повітря, і його очі рвучко розплющилися, але одразу ж зімкнулися знову.

— Запізно, — пробурмотів Нірріті. Він повернув голову й поглянув на Яму. — Чи то пак саме вчасно. Ти ж Азраїл, хіба ні? Янгол смерті...

Яма дав йому ляпаса, вимастивши обличчя Нірріті кров’ю зі своєї долоні.

— «Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне[122], — завів Нірріті. — Блаженні засмучені, бо вони будуть утішені. Блаженні лагідні, бо землю вспадкують вони».

Яма ляснув його знову.

— «Блаженні голодні та спрагнені праведности, бо вони нагодовані будуть. Блаженні милостиві, бо помилувані вони будуть. Блаженні чисті серцем, бо вони будуть бачити Бога»...

— А ще ж: «Блаженні миротворці, — підхопив Яма, — бо вони синами Божими стануть». Як уписуєшся в цю картину ти, Чорний? Чиє ти дитя, що оце накоїв такого?

Нірріті всміхнувся й мовив:

— «Блаженні вигнані за праведність, бо їхнє Царство Небесне».

— Ти божевільний, — відказав Яма, — і тому я не заберу твого життя. Віддай його сам, коли будеш готовий, а це має бути вже скоро.

Затим він узяв Брахму на руки й пішов у бік міста.

— «Блаженні ви, як ганьбити та гнати вас будуть, — повів далі Нірріті, — і будуть облудно на вас наговорювати всяке слово лихе ради Мене»...

— Води? — запропонував Сем, відкоркувавши свою фляжку й трохи піднявши Ніррітіну голову.

Нірріті глянув на нього, облизав губи й заледве кивнув. Сем пустив йому до рота цівку води.

— Хто ти? — запитав той.

— Сем.

— Ти? Ти воскрес?

— Це не рахується — мій спосіб був легший.

Сльози сповнили очі Чорного.

— Однак це означає, що ти переміг, — ахнув він. — Не розумію, чому Він це попустив...

— Це лиш один зі світів, Ренфрю. Хтозна, що коїться в інших? І взагалі, це не та війна, котру я хотів виграти. Ти це знаєш. Мені прикро за тебе, мені прикро за все. Я згоден з усім, що ти наговорив Ямі, — як і послідовники того, кого вони звали Буддою. Уже й не пригадаю, чи дійсно я був ним, а чи був то хтось інший. Але тепер я вже точно не той. Я знову стану людиною, а Будду вони хай залишать собі — у своїх серцях. Це послання, хоч би звідки воно походило, було щире, повір мені. Лиш із цієї причини воно вкорінилося та розрослося.

Ренфрю зробив ще ковток.

— «Такою родить добрі плоди кожне дерево добре»[123], — вимовив він. — Воля, вища за мою, призначила мені померти на руках у Будди, обрала цей Шлях для цього світу... Благослови, о Ґаутамо. Я вмираю...

Сем схилив голову.

— «Віє вітер на південь, і на північ вертається, крутиться, крутиться він та й іде, і на круг свій вертається вітер. Всі потоки до моря пливуть, але море — воно не наповнюється: до місця, ізвідки пливуть, ті потоки вони повертаються, щоб знову плисти! Що було, воно й буде, і що робилося, буде робитись воно... Нема згадки про перше, а також про наступне, що буде, — про них згадки не буде між тими, що будуть потому» [124]...

Відтак він накрив Чорного своїм білим плащем, бо той уже вмер.

Яна Ольвеґґа віднесли на ношах у місто. Сем послав по Куберу й Нараду, щоб ті зустріли його в Палаті карми, бо ясно було: у теперішньому тілі Ольвеґґ довго не протягне.

Коли вони ввійшли в Палату, Кубера спіткнувся об труп, що лежав під аркою.

— Хто?.. — спитав він.

— Кармовладець.

У коридорі, що вів до їхніх пересельних кімнат, лежало ще троє жовтоколісних. Усі озброєні.

Ще одного знайшли при апаратурі. Лезо влучило йому точно в центр жовтого кола, і він мав вигляд зужитої мішені. Рот його й досі був розтулений для крику, якого він так і не прокричав.

— Чи не городян це рук діло? — спитав Нарада. — За останні роки нелюбов до кармовладців зросла. Може, на хвилі бойового шалу...

— Ні, — відказав Кубера, піднявши заплямоване простирадло, що накривало тіло на операційному столі, зазирнувши під нього й поклавши на місце. — Ні, то не городяни.

— А хто ж тоді?

Він знову зиркнув на стіл і сказав:

— Ото — Брахма.

— Он як.

— Хтось, либонь, не пускав Яму до машин для спроби переселення.

— То де ж тоді Яма?

— Не уявляю. Але нам би ліпше поквапитись, якщо хочемо дати раду Ольвеґґу.

— Так. Мерщій!

Високий парубок сягнисто ввійшов до Палацу Ками й запитав владаря Куберу. На плечі в нього лежав довгий блискучий спис, а чекаючи, він безперестанку походжав туди-сюди.

Кубера ввійшов у покій, кинув погляд на спис і на парубка, промовив одне слово.

— Авжеж, Тек, — підтвердив списник. — Новий спис, новий Тек. Потреби мавпувати далі не було, то я й не став. Скоро відбуваю, тож завітав попрощатися — з тобою, із Ратрі...

— Куди збираєшся, Теку?

— Хочу побачити