Володар Світла - Роджер Желязни
— Дякую. Маєш якийсь план?
— Ще ні. Потребую більше відомостей щодо сил у Місті. Чи Небеса останнім часом демонстрували свою потугу?
— Ні.
— Якби ж тільки був якийсь спосіб випробувати їх, не виказуючи себе... Може, ракаші?
— Ні, Семе. Я їм не довіряю.
— Я теж. Але інколи з ними можна мати справу.
— Як оце ти в Колодязі й Паламаїдсу?
— Влучна відповідь. Може, й твоя правда. Я ще трохи над цим поміркую... А ще ось думаю про Нірріті. Що там у Чорного?
— Останніми роками він запанував над морями. Подейкують, що його легіони множаться й він будує бойові машини. Утім, я вже ділився з тобою острахами щодо цього. Тримаймося від Нірріті якнайдалі. У нього з нами спільне лиш одне — бажання повалити Небеса. Якщо він — ні акселераціоніст, ні деїкрат — досягне свого, то влаштує Темну добу — ще гіршу, ніж та, з котрої ми починаємо вибиратися. Можливо, найліпший для нас варіант подій — спровокувати битву між Нірріті й Богами Міста, залягти, а потім перестріляти переможців.
— Можливо, Ямо, ти й маєш рацію. Але як це зробити?
— Може, ми й не мусимо. Ану ж воно саме собою станеться, і то скоро? Магартха припала до землі, відсахнулася від моря. Стратег у нас ти, Семе. Я — тільки тактик. Ми тебе для того й повернули, щоб ти давав нам указівки. Прошу, добре це обміркуй, коли вже ти — знову ти.
— І завжди ти ото наголошуєш останні слова.
— Атож, проповіднику. Адже тебе досі не випробувано в битві відтоді, як ти вернувся з блаженства... Скажи-но, ти зможеш намовити буддистів воювати?
— Мабуть, але для цього, напевне, доведеться прибрати личину, яка мені тепер не до смаку.
— Ну... може, і не треба. Але май це на увазі — на випадок, якщо нам стане непереливки. Утім, для певності щовечора вправляйся перед дзеркалом у тій лекції з естетики, котру ти читав у Ратріному монастирі.
— Я б волів цього не робити.
— Знаю, але все одно роби.
— Повправляюсь-но ліпше з мечем. Лишень знайди мені якийсь, і я дам тобі науку.
— Хо! Згода! Якщо наука буде добряча, матимеш неофіта.
— То перейдімо ж у двір, де я тебе як просвітлю!
Коли Нірріті в блакитному палаці здійняв руки, верескливі ракети злетіли в небо з палуб його пускових кораблів і накреслили дуги понад містом Магартхою.
Коли на ньому застібнули чорний нагрудник, ракети впали на місто — й запалали пожежі.
Коли він узув чоботи, його флот увійшов у гавань.
Коли йому защепнули на шиї чорний плащ, а на голову надягли поворонований сталевий шолом, з-під палуб кораблів стишено загупали барабани його десятників.
Коли його підперезали мечем, у трюмах суден ворухнулися бездушні.
Коли він надів рукавички зі шкіри й сталі, його флот, підштовхуваний вітрами, що їх наганяли ракаші, наблизився до порту.
Коли він дав знак Олваззі, своєму юному управителю, іти за ним на подвір’я, воїни, які ніколи не говорять, піднялися на палуби кораблів і вишикувалися лицем до охопленої вогнем пристані.
Коли в темній небесній гондолі заревли двигуни, а перед ним відчинили двері, кинув якір перший із його кораблів.
Коли вони ввійшли в гондолу, перші з його воїнів увійшли до Магартхи.
А доки вони дісталися Магартхи, місто вже впало.
У зеленому верховітті саду співали птахи. На дні голубого ставка лежали старими монетами риби. Розцвілі квіти були переважно червоні й великопелюсткові, але де-не-де при нефритовій лавці, на якій вона сиділа, виднілися жовті вуньпани. Поклавши ліву руку на білу ковану металеву спинку, вона дивилася на плитку доріжки, якою, наближаючись, совгали його чоботи.
— Добродію, це приватний сад, — повідомила вона.
Він зупинився перед лавкою і зиркнув зверху вниз. Був міцної статури, засмаглий, темноокий і темнобородий, із незворушним обличчям — аж доки не всміхнувся. Убраний був у синє й шкіряне.
— Гостям сюди не можна, — додала вона. — Для них є сади в другому крилі будівлі. Пройди-но крізь тамту арку...
— У моєму саду ти завжди була бажана гостя, Ратрі, — мовив прибулець.
— Твоєму?..
— Кубера.
— Владарю Куберо! Ти не...
— Гладкий. Знаю. Нове тіло, ще й гарує нівроку. Майструє Ямину зброю, транспортує її...
— Коли ти прибув?
— Щойно. Привіз назад Крішну — заразом із вантажем вогнекомплектів, гранат і протипіхотних мін...
— Боги! Скільки ж часу минуло...
— Так. Багацько. Але тобі й досі належить вибачення, тож я прийшов сплатити цей борг. Він муляв мені всі ці роки. Вибач, Ратрі, за ту ніч, вельми давню, коли я втягнув тебе в це. Мені потрібен був твій Атрибут, тому я тебе залучив. Не люблю я когось отак визискувати.
— Я б чи так, чи сяк невдовзі покинула Місто, Куберо. Тож не картай себе понад міру. Звісно, воліла б я мати гарнішу подобу, ніж оце моє теперішнє вбрання. Та й так можна жити.
— Буде тобі інше тіло, владарко.
— Потім, потім, Куберо. Прошу, сідай. Ось тут. Хочеш їсти? Хочеш пити?
— І того, й другого.
— Ось фрукти, ось сома. Чи ти б волів чаю?
— Соми, дякую.
— Яма каже, Сем одужав від свого святенництва.
— Добре, бо потреба в ньому зростає. Він уже склав для нас якісь плани дій?
— Яма мені не казав. Але, можливо, Сем не сказав Ямі.
На дереві поруч несамовито заворушилося гілля, і звідти гепнув Тек, приземлившись на всі чотири. Перетнув мощену плитками доріжку, став обіч лавки й прогарчав:
— Ці теревені мене розбудили! Що це за один, Ратрі?
— Владар Кубера, Теку.
— Коли ти єси він, тоді — ого-го, як змінивсь! — констатував Тек.
— Це й про тебе можна сказати, Теку-архіваре. Чом це ти досі мавпуєш? Яма міг би тебе переселити.
— Я корисніший як мавпа, — пояснив Тек. — Чудовий шпигун, значно ліпший від собаки. Дужчий за людину. Ну й хто там відрізнить одну мавпу від іншої? Лишатимуся в цій подобі, поки буде потреба в моїх особливих послугах.
— Похвально. Чи були дальші новини про рухи Нірріті?
— Його судна підходять до великих портів ближче, ніж мали за звичай у минулому, — сказав Тек. — Окрім того, їх, здається, побільшало. Оце й усе. Схоже, боги
